Життя як сон. Одна людина – два життя. Валерій Олександрович Псьол

вона сказала, що… Ну, щоб я більше не дзвонив, розумієш, і все таке. І ще й в чорний список додала була мене. І тебе, до речі, вже теж.

      – А мене за що це? Я-то тут причому? – Василь усіма засобами намагався розвеселити свого кращого друга. І у нього це навіть майже виходило. – Допомагаєш такий людям, допомагаєш, робиш їм добро, а вони тебе в чорний список. Я під таким не підписувався, коли мене народжували.

      – Та, типу, щоб я у тебе телефон не брав їй дзвонити, – посміхнувся йому у відповідь Діма.

      – Треба ж, як. Гаразд, йдемо до магазину. А з усім іншим потім розберемося.

      До кінця вечора хлопці сиділи у Василя в будинку, випиваючи алкоголь, та придумуючи найрізноманітніші пояснення того, що відбувалося останні кілька днів із Дімою. Паралельно вони коротали час, граючи в онлайн-ігри. Про завтрашній іспит, як втім, і про інші, до ранку з них ніхто навіть і не згадував.

      Хлопці лягли спати, коли стрілка на годиннику вже давно перевалила за північ. Вдосталь наговорившись, награвшись і ще раз сходивши до цілодобового магазину, вони засинали, розуміючи, що на сон залишалося трохи більше чотирьох годин. Ні до якого консенсусу щодо дивних Діминих снів вони так і не прийшли, не знайшли також ніякого пояснення і в інтернеті. І ніхто з них не міг пригадати, щоб з кимось із їхніх знайомих відбувалося щось схоже. До того ж у юнаків з'явилася ще одна тривога – завтра їм доведеться писати іспит, борючись з похміллям. Головне було тепер не проспати його.

      ***

      Вранці Діму розбудив уже знайомий йому голос.

      – Прокидайся, давай. Вже приїхали.

      – Так-так. Уже запізнюємося? – не відкриваючи очей, запитав хлопець.

      – Куди запізнюємося? – відповів йому голос. – Ми вже на вокзалі. Вставай, давай, приїхали вже.

      Голова у Діми розривалася від похмілля. У роті було настільки сухо, що навіть найсухіша пустеля Атакама здалася б дощовим місцем в порівнянні з ним. Але незважаючи на все, хлопець все ж відкрив очі. І на свій подив побачив перед собою не стіни Василевої кімнати, а порожній автобус, в якому він приїхав учора. Намагаючись прийти в себе, Діма дістав телефон з кишені, щоб подивитися на час. На подив мобільний був на місці. На екрані значилося «11:46, 4 червня 2013». Юнака це анітрохи не здивувало – він був не в тому фізичному і душевному стані, щоб чомусь дивуватися. Забравши з багажного відділення свою сумку і подякувавши водія за комфортну поїздку, він вийшов до вокзальних платформ і зупинився, що усвідомити все, що відбувалося з ним. Але те, що відбувалося зовсім не хотіло усвідомлюватися, і всі думки в голові змішалися, перетворившись на густий туман.

      – Гаразд, давай по черзі, – сказав собі Діма і спробував якомога лаконічніше сформулювати все, що було з ним, в думки. – «Це все повторюється, як і тоді з Лізою. Тобто позавчора, ні, вчора. Це було все вчора. Сьогодні все так само. Але ж увечері я не пив. І в дорозі не пив. Звідки ж тоді у мене похмілля? Звідки це похмілля, чорт його дери?!» – потік Діминих думок скоро перервав