Наодинці з життям. Поезія. Юрій Пересічанський

(аж від подиву зведені брови!) я

                           розшифровую:

      «Всяк, хто ввійде,

               облиште надію свою.

            Ім'ярек

               Аліг'єрович

                           Данте,

      Рад вітати!»

      Ескалатор,

               безногий Вергілію мій,

      Ти крізь натовп,

               крізь землю

                     мене проведи

      Усіма дев'ятьма

               усе глибше

                        і глибше

      В підземелля міське —

              з підсвідомістю Харкова

                                   хай з'єднаюсь я,

                                            хай згадаю я…

      Натовп суне назустріч,

               щохвилини вихоплюю

      Із потоку облич, рук і ніг

                           нову постать я:

      Ближче, ближче,

               вже ось, уже поряд ти,

      Незнайомцю, на мить

               ми з тобою віч-на-віч —

      Не буваю з собою я ближче

                            у дзеркалі навіть,

      Навіть з власною тінню

               я ближче навряд чи буваю,

      Та на мить це,

                  на мить це,

                              на мить…

      Зблиск очей, губ загадка —

                        й потилицю, спину,

      Незнайомцю, твою

                     я гублю назавжди;

      Без кінця, без кінця,

                              без упину.

      Невблаганного натовпу

               ми протилежні потоки,

      Нас розносять врізнобіч,

      Ескалатори нас і вагони,

      Невпізнанних, забутих,

                              підхоплюють

      І розносять,

               розносять

                     врізнобіч,

                           врізнобіч…

      Так точнісінько

                пам’яті плин

                      невблаганний вихоплює

      Із минулого посмішку, губи, обличчя на мить —

      І спиною повернуті знову,

                                  невпізнані знову

      Із минулого тіні гублю я —

                          вже не докричишся:

      Ескалатори днів і

                        вагони років

      Нас розносять,

                     розносять

                        врізнобіч,

                               врізнобіч…

      Але ж ось воно, ось, пам'ятаєш:

      Відкривають метро —

               оркестри, промови лунають,

      Стрічка падає – диво! —

      Місто надра свої,

                  місто душу свою відкриває!..

      Ох, яка молода і щаслива

      У святковому гаморі натовпу

                                                   мати —

      У руки її затишку,

               як у гніздечку, тримати

      Полохливе пташатко

                        свого рученяти —

      0 дитинства далекого

                                      свято,

      Віра