Наодинці з життям. Поезія. Юрій Пересічанський

я нещодавно в диво-ліс

      Й гукнув навперейми із солов'ями —

      Та відгомону вітер не приніс.

      Я вже й не знаю, чи гукнув насправді,

      Чи лиш гукнути в далину хотів,

      Та певно знаю, скільки не гукав би,

      Ніхто б усе одно не відповів.

      І все настійніший приходить сумнів,

      Чи це насправді, чи й насправді я,

      Той відчайдух, що сміло і бездумно

      Кидався в бійку з молохом життя.

      Стрибог

      Я навіть вже й не мріяв досягти всієї величі

                                                                тієї гідності,

      З якою височінь тополі

                             німому всемогуттю неба

      Вклоняється з веління вітру,

      Який впритул до скрадливого шелесту

                                                нажаханого листя

      Проносить усевладний подих із глибин землі

      Аж до височини схиляння тополиного.

      Я навіть вже й не думав піднестись до розуміння

      Суті неуловимості й прозорості тієї сили,

      З якою незмірний безлад простору поволі        набрякає

      Гнітючим клубочінням хмар,

      Де в загадковій послідовності появи й зникнення

      Скороминущих ликів якогось

                                        утаємниченого

                                                          небом

                                                               божества

      Ти тільки і встигаєш упіймати усепроникне відчутя,

      Що єдиносталим у цім світі може бути

                                         лише постійний плин —

      Я вже і відчуття цього хотів якнайскоріш   позбутися,

      Аж поривання вітрового вибух підхопив

                                         мої розхристані думки

      І через карколомність загибелі

                         всіх однозначних істин

                                        у буруванні хмар

      Поніс за обрій у падіння

            на глибину взаємопоглинання

                           землі і неба в горизонті —

      І вже нікуди я не міг подітися,

                           притиснутий до розуміння,

      Що довічно небокрай триматиме мене

                   на віддалі мого збентеженого погляду,

      Втікаючи від мене зі швидкістю, з якою

      Не встигаєш озирнутися назад, щоб уподібнитись

      Тому, хто знов і знов так владно підштовхує тебе  у спину

      Віддавати крок за кроком свою самозакоханість

      Покірному трави схилянню, де ієрогліфами

      Загадкових тіней переплутані усі стежини  сповідей

      Про найкоротшу віддаль

      між народженням і смертю —

                                             про життя…

      Зимова підступність

      Знов підкрадається під саме серце,

      Немов найпоаємніша з провин,

      Змій віхоли безжально і відверто

      Під саме серце – знов прихід зими.

      Твердішає