Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко

у грудях

      Грудочка любимої землі.

      Степ

      Трави в’януть під млосною спекою,

      Крутить вихор серпневий пил,

      Осокори за даллю далекою

      Підпирають в степу небосхил.

      А до них між балками та нивами[19]

      Вибігає закурений шлях,

      Огинає химерними звивами

      Жовті стерні на тихих полях.

      Тут роботи нема обережному —

      Де для нього тут межу найдеш?

      Той господар в просторі безмежному,

      Хто душею відрікся меж!

      Суперники

І

      Вітер пісню співав стоголосо,

      Але раптом в екстазі німім[20]

      Зупинивсь біля тебе і млосно

      Зазітхав у волоссі твоїм.

      І підслухали зорі і трави,

      І підслухали ріки й мости,

      Як шептав тобі вітер ласкаво:

      «Я такої не бачив, як ти…

      Хочеш – хмари для тебе розвію?

      Хочеш – землю в дощах утоплю?

      Тільки дай мені крихту надії,

      Тільки тихо шепни – люблю…»

      I хоч ти не сказала нічого,

      Бо не слухала вітрових слів,

      Він, забувши солодку знемогу,

      Розганяти хмарки полетів.

      А як глянуло сонце із неба

      Через сині зіниці ніш,

      Закохалося сонце у тебе,

      Засіяло іще ясніш.

II

      Вітер в небі за хмарами гониться

      І про тебе складає пісні,

      Почалася у сонця безсонниця —

      І подовшали раптом дні.

      І обоє тобі заходились

      Говорити у всякий час:

      «Ми по вуха в тебе влюбились,

      Усміхнися ж хоч раз до нас…»

III

      Тож послухайте, сонце і вітре!

      Перестаньте скиглить на мить!

      Маю річ я до вас нехитру,

      Ви послухайте, помовчіть.

      Я б хотів, щоб мені ви сказали

      Без брехні, без ридань і виття:

      Скільки раз ви уже кохали

      За своє безконечне життя?

      У скількох у волоссі мліли,

      У скількох іще будете мліть?

      Ви всіх разом так не любили,

      Як одну її треба любить!

      Я для неї хмар не розвію

      І дощами землі не заллю.

      І хвалитись, як ви, не вмію,

      Але я її дужче люблю.

      Те, що кидали ви, як намисто,

      Міліонам красунь до ніг,

      Я в душі недоторкано чистим

      Для одної для неї зберіг.

      Вона прийшла

      Вона прийшла, непрохана й неждана,

      І я її зустріти не зумів.

      Вона до мене випливла з туману

      Моїх юнацьких несміливих снів.

      Вона прийшла, заквітчана і мила,

      І руки лагідно до мене простягла,

      І так чарівно кликала й манила,

      Такою ніжною і доброю була.

      І я не чув, як жайвір в небі тане,

      Кого остерігає з висоти…

      Прийшла любов непрохана й неждана —

      Ну як мені за нею не піти?

      «Ти не можеш мене покарати…»

      Ти

19

А до них між балками та нивами…

Балка – яр з пологими схилами. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

20

Але раптом в екстазі німім…

Екстаз – найвищий ступінь захоплення. (Прим. Т. Ю. Блєдних)