Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко

Читать онлайн.
Название Ти знаєш, що ти – людина? (збірник)
Автор произведения Василь Симоненко
Жанр Поэзия
Серия Шкільна бібліотека української та світової літератури
Издательство Поэзия
Год выпуска 0
isbn 978-966-03-5461-6, 978-966-03-7138-5



Скачать книгу

і печалі

      В меланхолійні вірші і пісні[11].

      Нехай серця не знають супокою,

      Хай обганяють мрії часу біг,

      І наша юність буде хай такою,

      Щоб їй ніхто не заздрити не міг!

      «Юність в інших завше загадкова…»

      Юність в інших завше загадкова.

      А своя – проста була чи ні?

      Це ж вона уперто й гарячково

      Відкривала істини смішні.

      Це ж вона, нестримана й криклива,

      Повна вихвалянь і недовір,

      В поєдинки рвалася сміливо,

      Глуздові часом наперекір.

      То чого ж стогнати кучеряво:

      – Що за діти – хай боронить Бог! —

      Юність має на тривоги право,

      Що ж то і за юність без тривог!

      Хай ми посинієм од натуги,

      Поступ не зупиним все одно:

      Нові покоління – не папуги,

      Щоб товкти заучене давно!

      Юність вчать – наука їй не шкодить,

      Але рветься зойк у мене з уст:

      Хай до неї й близько не підходить

      Із своєю міркою Прокруст[12]!

      «Земля кричить. Шинкують кров’ю війни…»

      Земля кричить. Шинкують кров’ю війни[13],

      І падають занози від ярма,

      І лиш годинник холодно й спокійно

      Рахує дні, розтрачені дарма.

      І без кінця – окопи, барикади,

      Та над громадами кривавих тіл

      Гриміли пишні і бучні паради

      Нових Тимурів і Аттіл[14].

      Це все було… Були німі кургани,

      І війни йшли не на життя – на смерть,

      Гриміли залпи, і ятрились рани[15],

      І світ ішов, здавалось, шкереберть.

      І вся планета ніби очманіла[16],

      Людина в землю заривалася, мов кріт,

      А над землею бомби стугоніли

      І падали тіла на рваний дріт.

      Це все було… О, не забудьте, люди,

      Своїх братів, що нині неживі,

      Що руйнували світ тиранства і облуди,

      І нищили в’язниці вікові.

      О, не забудьте тих, що рвались крізь багнети,

      В степах поклали голови свої,

      Щоб більше нашу голубу планету

      Не шарпали розбійницькі бої,

      Щоб не здригався всесвіт малярійно

      І небо не стогнало від заграв,

      Щоб нам годинник радісно й спокійно

      Віки ясної дружби рахував.

      «Вже день здається сивим і безсилим…»

      Вже день здається сивим і безсилим,

      І домліває в зарослях ріка…

      Луги, луги, пропахлі сіном прілим,

      Чи ви мене впізнали, земляка?

      Я тут колись бродив між лепехою[17]

      І спочивать сідав на купині[18]

      Тоді ви разом бавились зі мною,

      Свою журбу повідали мені.

      Чому ж тепер така сумна напруга,

      Завмерла мова в тиші верховіть?

      Та ви не бійтесь – я вернувся другом,

      Я розумію все – шуміть, шуміть…

      Грудочка



<p>11</p>

В меланхолійні вірші і пісні.

Меланхолійні – сумні, тужливі. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

<p>12</p>

Із своєю міркою Прокруст!

Прокруст – розбійник, що жив поблизу Афін. Він заманював подорожніх і клав їх на своє ліжко, коли люди були коротші за ліжко, Прокруст видовжував їх, а коли довші, відрубував їм ноги. Прокруста вбив Тесей, відрубавши йому ноги. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

<p>13</p>

Земля кричить. Шинкують кров’ю війни…

Шинкують – тут: впиваються. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

<p>14</p>

Нових Тимурів і Аттіл…

Тимур (Тамерлан) – середньоазійський державний діяч і полководець, який жив у XIV ст.

Аттіла – вождь гунів, володар найбільшої держави у Східній Європі, який жив у V ст. н. е. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

<p>15</p>

Гриміли залпи, і ятрились рани…

Ятритися – спричиняти біль, розворушувати рану. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

<p>16</p>

І вся планета ніби очманіла…

Очманіла – втратила здатність нормально мислити і діяти. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

<p>17</p>

Я тут колись бродив між лепехою…

Лепеха – трав’яниста рослина з довгими мечоподібними листками і гострим запахом. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

<p>18</p>

І спочивать сідав на купині…

Купина – горбик на луці чи болоті, порослий травою або мохом. (Прим. Т. Ю. Блєдних)