Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко

збірки «Земне тяжіння»

      «Світ який – мереживо казкове!..»

      Світ який – мереживо казкове!..

      Світ який – ні краю ні кінця!

      Зорі й трави, мрево світанкове,

      Магія коханого лиця.

      Світе мій гучний, мільйонноокий,

      Пристрасний, збурунений, німий,

      Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,

      Дай мені свій простір і неспокій,

      Сонцем душу жадібну налий!

      Дай мені у думку динаміту,

      Дай мені любові, дай добра,

      Гуркочи у долю мою, світе,

      Хвилями прадавнього Дніпра.

      Не шкодуй добра мені, людині,

      Щастя не жалій моїм літам —

      Все одно ті скарби по краплині

      Я тобі закохано віддам.

      Лебеді материнства

      Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

      Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві[24].

      Заглядає в шибу казка сивими очима[25],

      Материнська добра ласка в неї за плечима.

      Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,

      Не пущу тебе колиску синову гойдати.

      Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

      Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

      Темряву тривожили криками півні,

      Танцювали лебеді в хаті на стіні.

      Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,

      Лоскотали марево золотим сузір’ям.

      Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

      Виростуть з тобою приспані тривоги.

      У хмільні смеркання мавки чорноброві

      Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

      Будуть тебе кликать у сади зелені

      Хлопців чорночубих диво-наречені.

      Можеш вибирати друга і дружину,

      Вибрати не можна тільки Батьківщину.

      Можна вибрать друга і по духу брата,

      Та не можна рідну матір вибирати.

      За тобою завше будуть мандрувати

      Очі материнські і білява хата.

      І якщо впадеш ти на чужому полі,

      Прийдуть з України верби і тополі,

      Стануть над тобою, листям затріпочуть,

      Тугою прощання душу залоскочуть.

      Можна все на світі вибирати, сину,

      Вибрати не можна тільки Батьківщину.

      «Скільки б не судилося страждати…»

      Скільки б не судилося страждати, —

      Все одно благословлю завжди

      День, коли мене родила мати

      Для життя, для щастя, для біди.

      День, коли мої маленькі губи

      Вперше губи мамині знайшли,

      День, що мене вперше приголубив

      Ласкою проміння із імли.

      Як мені даровано багато,

      Скільки в мене щастя, чорт візьми! —

      На землі сміятись і страждати,

      Жити і любить поміж людьми!

      «Ти знаєш, що ти – людина?..»

      Ти знаєш, що ти – людина?

      Ти знаєш про це чи ні?

      Усмішка твоя – єдина,

      Мука твоя – єдина,

      Очі твої – одні.

      Більше тебе не буде.

      Завтра на цій землі

      Інші ходитимуть люди,

      Інші

24

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Сургучеві – тут: блискучі. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

25

Заглядає в шибу казка сивими очима…

Шиба – скло в рамі вікна. (Прим. Т. Ю. Блєдних)