Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко

гальорці в третьому ряду[52].

      І не вірю, що мені здалося,

      Бо напевне знаю – так було:

      То не скрипка кликала – волосся,

      Що тобі спадало на чоло.

      Тишина хиталася велично,

      Ніжні струни квилили внизу[53] —

      Тож було і солодко, й незвично

      У твоїх очах читать грозу.

      А коли виходили із залу

      З думами про вічне і земне,

      Довго ти під ліхтарем стояла

      І чекала, радісна, мене.

      Ми ішли через блакитне місто,

      Мовчки зупинились на мосту.

      Ти була така прозора й чиста,

      Я не смів порушить чистоту.

      Тільки досі знаю: не здалося,

      Так і залишилось, як було, —

      То не скрипка кличе, а волосся,

      Що тобі спадає на чоло.

      Дотліває холод мій у ватрі,

      Біля мосту стишую ходу…

      Часто жду тебе я у театрі,

      На гальорці в третьому ряду…

      «Я тобі галантно не вклонюся…»

      Я тобі галантно[54] не вклонюся,

      Комплімента зроду не зліплю,

      Тільки в очі ніжні задивлюся,

      В них свою тривогу утоплю.

      І коли химерною габою[55]

      Спеленає землю довга ніч,

      Довго серце тужить за тобою,

      Довго сон мені не йде до віч.

      Довго білі таємничі крила

      Обвивають маревом видінь,

      І стоїш ти крихітна, і мила,

      І прозора, мов ранкова тінь.

      І палають, ніби стиглі вишні,

      Владно підкоряючи собі,

      Губи неціловані і грішні,

      Очі божевільно голубі.

      Не вір мені

      Не вір мені, бо я брехать не вмію,

      Не жди мене, бо я і так прийду.

      Я принесу тобі свою надію,

      А подарую смуток і біду.

      Слова ясні, лише мені відомі,

      У бурмотіння скучне переллю,

      Свою усмішку у холодній втомі

      Бездумно, безголово утоплю.

      І буду нерозумно обридати,

      І недоречно скиглити чомусь,

      Але, як треба буде заридати,

      Я гомерично, тупо засміюсь[56].

      Не вір мені, бо я брехать не вмію,

      Не жди мене, бо я і так прийду.

      Я принесу тобі свою надію,

      А подарую смуток і біду.

      Зі збірки «Ти знаєш, що ти – людина»

      Мій Київ

      В ночі осінні, холодні й нудні

      Часто ввижається Київ мені.

      Вийду з палатки, у темінь пірну,

      Думкою-мрією в Київ майну.

      Мріють крізь хмари зорі вгорі,

      Мов на бульварі чудні ліхтарі.

      Вітер ущухне, то знов загуде —

      Аж сторонюся: тролейбус іде.

      Парки і сквери, театри і шум.

      Як вас прогнати із серця, із дум?

      Що мені діять – не можу забути

      Площу Богдана, вогні інституту[57].

      Що мені діять і як мені буть —

      Київ казковий не в силі забуть!

      В серці своїм на будову несу

      Києва

52

На гальорці в третьому ряду.

Гальорка – верхні яруси в театрі, де місця коштують дешево. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

53

Ніжні струни квилили внизу…

Квилили – жалібно стогнали. Тут: грали жалібну мелодію. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

54

Галантно – чемно, люб’язно. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

55

І коли химерною габою…

Габа – тут: покривало. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

56

Я гомерично, тупо засміюсь.

Гомеричний – незвичайної сили, величезний. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

57

Площу Богдана, вогні інституту.

Йдеться про Софійську площу в Києві, на якій стоїть пам’ятник Богдану Хмельницькому. (Прим. Т. Ю. Блєдних)