Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко

з’явилася маревом, видивом, сном,

      Щоби я знемагав од дихання нерівного,

      Од заклятої радості під вікном.

      І не міг я спекаться словесної пишності,

      Одсахнутись ураз од кокетливих мрій, —

      Волочив я тебе в ореолі безгрішності

      Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.

      Припливла ти до мене з прибоєм уяви,

      Несподівано встала над смутком чекань,

      Розцяцькованих мрій павіани і пави

      Повтікали лякливо під купол світань.

      Розгубили вони свої зваби і почесті,

      І сьогодні вклоняється серце моє

      Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,

      Що красою життя – материнством – стає.

      «Говорю я з тобою мовчки…»

      Говорю я з тобою мовчки,

      Тиша хмарою проплива.

      І вовтузиться думка, мов квочка[48],

      В намаганні родить слова.

      Тиша важчає. Терпнуть губи,

      Тиша репне навпіл ось-ось.

      Припаду я шалено й грубо

      До безумства твоїх волось.

      Упаде розідрана маска,

      І сполохана вгледиш ти,

      Скільки в тиші чаїлося ласки,

      Скільки в грубості – теплоти.

      Насміються з своєї беззубості

      Прописні допотопні думки,

      Джерелом вдарить ніжність із грубості,

      Заворкують живі струмки.

      Задихнеться від люті сірість —

      Нам на щастя, а їй на зло.

      Поміж нас підведеться щирість

      І з’єднає наше тепло!

      «Ну скажи – хіба це фантастично…»

      Ну скажи – хіба це фантастично,

      Що у цьому хаосі доріг

      Під суворим небом,

      Небом вічним,

      Я тебе зустрів і не зберіг!

      Ти і я – це вічне, як і небо.

      Доки мерехтітимуть світи,

      Буду Я приходити до Тебе,

      І до інших йтимуть

      Горді Ти.

      Як це все буденно!

      Як це звично!

      Скільки раз це бачила Земля!

      Але ми з тобою…

      Ми не вічні,

      Ми з тобою просто – ти і я…

      І тому для мене так трагічно

      Те, що ти чиясь, а не моя.

      Чадра

      Я тебе не сприймаю за істину,

      Бо таких, мабуть, зовсім нема.

      Ніч, вітрами дурними освистана,

      Свою чорну чадру підніма[49].

      І дивлюсь я здивовано в очі,

      Що заблискали з-під чадри.

      У волоссі – у сірому клоччі —

      Причаїлися дикі вітри.

      Недарма понад нею пронісся

      Ураганний тайфун стихій[50].

      Виповзає на перенісся

      Зморшка відчаю і надій.

      І куди я до істини втраплю

      Через ями й вибоїни слів?

      Коли б випив її хоч краплю,

      То, напевне б, від жаху зомлів.

      Я тебе не сприймаю за істину —

      Небо навіть і те рябе.

      Одчайдушну, печальну, розхристану,

      Голубу і безжально освистану —

      І таку я люблю тебе!

      Ікс

48

І вовтузиться думка, мов квочка…

Вовтузиться – не сидить спокійно; совається. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

49

Свою чорну чадру підніма.

Чадра – легке покривало, яким жінки-мусульманки запинаються з голови до ніг, лишаючи відкритими лише очі. (Прим. Т. Ю. Блєдних)

50

Ураганний тайфун стихій.

Тайфун – ураган величезної руйнівної сили. (Прим. Т. Ю. Блєдних)