Убивство у Мюнхені. По червоному сліду. Сергій Плохій

керівництва українського «фашистського» руху в Західній Європі, яке шкодить Радянському Союзу[15].

3. Новачок

      Квітневим вечором 1950 року у двері нічим не прикметної хати в селі Борщовичі піді Львовом постукав міліціонер у штатському. Там жила родина Сташинських, люди в селі шановані й порядні. Батько родини працював теслею, усі знали, що він дуже любить книжки, а мати гляділа господарство. У них було троє дітей юнацького віку – дві доньки і син[16].

      Хоч сім’я була малоземельна, менше гектара землі, комуністичний режим їм не подобався. Вони були щирими патріотами, саме в їхньому домі багато сусідів вперше почули гімн «Ще не вмерла Україна» і побачили тризуб. До 1939 року регіон належав Польщі, тож співати український гімн і тримати в хаті український герб зовсім не вважалося безневинними проявами місцевого патріотизму. Після того як Західна Україна увійшла до складу СРСР, родина Сташинських відчула на собі більшовицький терор. У жовтні 1940 року чекісти заарештували їхнього близького родича, тридцятишестирічного Петра Сташинського, активіста і члена Організації українських націоналістів. У червні 1941-го його розстріляли у львівській в’язниці за кілька днів, якщо не за кілька годин до відступу Червоної армії зі Львова. Така доля спіткала десятки тисяч українських патріотів. Родина дуже важко переживала арешт і загибель Петра.

      Коли 1944 року повернулася радянська влада, Сташинські щиро підтримували ОУН. Чоловіків, які могли піти в УПА, у родині не лишилося, але вони допомагали лісовим братам, чим могли. Сусідка згадувала: «До Сташинських часто навідувалися “бандерівці”. Часом прийдуть 20–30 хлопів, і треба було їх нагодувати. То Богданова мама ходила хатами, збирала для них харчі». Сестри Богдана, Марія й Ірина, були зв’язковими підпілля, а родина числилася у списку підозрілих. «Коли їх замельдували, то відвезли в тюрму до Яричева. І так побили, що Марійка через каліцтво не вийшла заміж. Казала: “Кому я потрібна, така знищена?..”», – розповідали сусіди[17]. Ірину звільнили з учительської роботи у школі. Батько завжди тримав напоготові запас сухарів на випадок арешту й заслання.

      І от тепер міліціонер хотів поговорити з дев’ятнадцятирічним Богданом Сташинським. Сім’я пишалася ним – він першим з родини вступив до інституту. Подобався Богдан і місцевим дівчатам – худорлявий стрункий хлопець з відкритим овальним обличчям, виразний ніс, складка на підборідді, густе м’яке волосся, завжди акуратний. Богдан Сташинський народився 4 листопада 1931 року. До школи пішов при поляках, 1939 року в село прийшла радянська влада, анексувавши Галичину після пакту Молотова – Ріббентропа, 1941-го край окупували німці, 1944-го радянська влада повернулася. За поляків у школах вчилися польською мовою, за німців і при Союзі – українською. З інших мов він учив у школі німецьку, потім російську. 1945 року він переїхав з рідного села у Львів, щоб закінчити там школу-десятирічку. Сташинський хотів учитися на лікаря, але до медінституту

15

Александр Пронін, «Ликвидация Волка», Столетие, 25 марта 2014; Андрей Сидорчук, «Палач для террориста: Убийцу Бандеры наградили орденом», Аргументы и факты, 12 марта 2014; Микола Посівнич, Степан Бандера: історія нескорених (Х.: КСД, 2015), 216; Sudoplatov, Special Tasks, 378.

16

Див. матеріали суду над Сташинським, Московські вбивці, 127.

17

Ігор Дерев’яний, «Розстріли в’язнів в червні–липні 1941 р. Як це було», Українська правда, 24 червня 2011; Леся Федів, «Він убив Бандеру», Щоденний Львів, 22 травня 2008; Іван Фаріон, «Якби могла, сама убила б убивцю Бандери…», Високий замок, 14 жовтня 2015.