Убивство у Мюнхені. По червоному сліду. Сергій Плохій

ліві, не співпрацювали з Бандерою, але все одно прийшли на знак солідарності з політичним опонентом: напад на Бандеру вважали нападом на всіх. Усі вони почувалися мішенями і пам’ятали, як два роки тому Лева Ребета, колишнього соратника Бандери, який розійшовся з ним у поглядах і став на чолі демократичної фракції колишніх бандерівців, знайшли мертвим на сходах редакції партійної газети. Задовільних пояснень смерті Ребета так і не з’явилося. Багатьом це здалося нещасним випадком, а не початком полювання на лідерів української еміграції. Але тепер виникали сумніви. Мозок присутніх свердлило питання «Хто наступний?». «Атентат дослівно висів у повітрі», – писав репортер газети «Дас грюне блат»[81].

      Події 15 жовтня стали не тільки емоційним і політичним ударом по бандерівцях, а й свідчили про безпрецедентний провал у системі безпеки. Усі кивали на охорону Бандери, яка не впоралася зі своєю роботою. Після того як у травні 1951 року Мирона Матвієйка закинули в Україну, охороною Бандери опікувалися заступник Матвієйка Іван Кашуба і помічник останнього Степан Мудрик, обидва досвідчені конспіратори. Охоронці зі свого боку перекладали провину на самого Бандеру. Мудрик розповів німецькій поліції, що не раз застерігав провідника і його оточення поводитися обережніше, але його, мовляв, не слухали і безпекою нехтували, от і закінчилося бідою.

      Ці слова були слушними. Бандера був природженим конспіратором і вважав, що зуміє сам себе захистити. Саме при ньому націоналістичне підпілля на початку 30-х років перетворилося на дієву терористичну організацію. За тривалі роки підпілля у Бандери притупилося відчуття небезпеки, і, живучи під Мюнхеном, він навіть брав попутників дорогою до міста. Він ігнорував правила, встановлені охороною, і дуже погано ставився до тілохранителів – через це багато охоронців відходили і від Бандери, і від ОУН-б. Бандера більше довіряв своєму пістолету, аніж охоронцям. Врешті-решт було ухвалено формальне рішення, що Бандера сам відповідатиме за свою безпеку. Восени 1959 року в його охороні була одна особа – функції охоронця, водія і кур’єра виконував Василь Ніновський, колишній старшина УПА[82].

      За два тижні до смерті Бандери Кашуба отримав новину, яка таки змусила Бандеру звернути увагу на безпеку і заопікуватися зміною псевдоніма, – це питання вже давно потребувало якихось дій. На той момент Бандера вже майже десятиліття жив під іменем Стефан Попель. Тривожна інформація йшла від Степана Мудрика, заступника Кашуби, який виконував розвідувальні функції. Мудрик був ровесником Кашуби, але мав більше професійного досвіду. Він починав 1940 року з ролі кур’єра між штаб-квартирою Бандери в окупованому німцями Кракові і підрадянською Україною. Влітку 1941 року, подібно до багатьох інших симпатиків Бандери, Мудрик перейшов на нелегальне становище, але через два роки його вистежило і заарештувало гестапо. Мудрика пересилали з одного концтабору в інший, аж у квітні 1945 року його звільнила британська армія. Після війни Мудрик

81

Там само, 27, 471–473, 481, 487–488; Memorandum for the Record, November 18, 1959, Subject: Contact with AECASSOWARY 2 [Mykola Lebed] on October 22 and 23, 1959, 1, Aerodynamic: Contact Reports, vol. 44, f. 2, NARA, RG 263, E ZZ-19, B 23.

82

Степан Бандера в документах, 3: 85–92; Romanowski, Bandera, 27.