Шостий. Спогади про майбутнє. Євген Магда

Кравчук. 18 червня 2013 р.

      Україна парадоксальним чином (таких ситуацій у новітній політичній історії нашої держави буде чимало) була готова до незалежності з формальної точки зору. Керована з Москви система управління залишала Україні такі ознаки державності, як-то Конституцію, столицю, власне законодавство тощо, проте ці атрибути державності погано кореспондувалися з практичним досвідом управління державою та виживання держави. Хоча Верховна Рада працювала за радянськими правилами, більшість у ній належала парламентаріям, так чи інакше пов’язаним із КПУ, Конституцію України було ухвалено лише в 1996 році, але посаду Президента України запровадили в липні 1991 року. Після заколоту ДКНС ця посада стала для Кравчука зрозумілим шляхом переходу від радянського партійного ватажка до лідера однієї з найбільших країн Європи. Невипадково на мітингах з кінця 80-х років ХХ ст. звучали не лише запитання «Хто з’їв наше сало?», але й порівняння України та Франції за формальними географічними ознаками.

      Досвід радянської партійної роботи допоміг Кравчукові буремного серпня 1991 року мінімізувати іміджеві втрати від власного постійного балансування між націонал-демократами з Народного Руху, які закликали дати відсіч заколотникам, та радянськими військовими на чолі з Валентином Варенніковим, котрий вимагав від Кравчука присягнути на вірність ДКНС на чолі з Янаєвим. Управлінський досвід першого Президента не був куцим, проте на його плечі раніше не лягало стільки відповідальності – в УРСР її ділили з підлеглими Москві силовиками. До речі, перший досвід вимушеного політичного компромісу Леонід Макарович отримав восени 1990 року, під час Революції на граніті – виступу українських студентів із яскраво вираженими націонал-демократичними гаслами, який призвів до відставки тодішнього прем’єра Віталія Масола. Щоправда, і це варто визнати, у незалежній Україні відставки за політичними мотивами стаються нечасто. Але про це – нижче.

      30 серпня 1991 року в Україні за підтримки більшості депутатського корпусу ВРУ було заборонено діяльність КПУ. Це рішення дало змогу зберегти обличчя Леоніду Кравчукові та іншим керівникам України, фактично перегорнувши сторінку з їхньою багаторічною належністю до «надихаючої та спрямовуючої». Нагадаємо, що Україна сьогодні є однією з небагатьох постсоціалістичних держав, що не розкрила агентурні архіви радянських спецслужб. Цей факт варто закарбувати в пам’яті для усвідомлення причин млявого просування держави шляхом реальних перетворень. Заборона КПУ та одночасне збереження колишніх партійних топ-менеджерів у системі влади заклали основи тріади будівничих української незалежності. Підвалини незалежності мурували політичні «шабашники» – вчорашні представники компартійної номенклатури здебільшого в личині міцних господарників, їх непримиренні на перший погляд опоненти з націонал-демократичними поглядами та скоробагатьки, яких за десяток років почали солідно називати «олігархами».