Шостий. Спогади про майбутнє. Євген Магда

/emphasis>

      Україна живе від однієї президентської кампанії до іншої. Цей алгоритм політичного життя усталився вже давно, і змінювати його ніхто не збирається. Одні побачать у наведеному факті відлуння козацької вольниці та гетьманської влади, інші, навпаки, шукатимуть у цьому выдбиток століть розвитку українського народу в абсолютистських монархіях Габсбургів та Романових або пригадають недавнє минуле та залежність 1/6 частини суходолу від волі вождя партії та пролетаріату. Проте справа нині в іншому: обираючи Президента, мільйони наших співгромадян підсвідомо намагаються закрити прогалину в пантеоні національних героїв та визнаних авторитетів. Він так і не постав за чверть століття незалежного розвитку. Під час президентських виборів Україна, можливо, не лише обирає власне майбутнє, але й шукає непохитний мов скеля авторитет, який зможе повести за собою націю в дні випробувань.

      Проте з 2014 року справедливим є також інше твердження: Президент притягує негатив через обрання в першому турі виборів. Звісно, це не той випадок, коли обраний у 1991 році Леонід Кравчук у 1994 році під тиском політикуму та обставин був змушений піти на дочасні вибори з розрахунком перемогти та зміцнити свою владу. Петро Порошенко у 2014 році був найбільш підготовленим для того, щоб стати главою держави, і виграв перегони «на класі» за рахунок фінансових та інформаційних ресурсів, а також власної мобілізованості. Нині, після подолання п’ятим Президентом екватора президентської каденції, в Україні складно знайти реального претендента на посаду гаранта Конституції, який не лише був би готовим кинути виклик чинному Президентові, але й представляв би новий політичний клас.

      Тим часом політична еліта країни та значна частина громадян не налаштовані пробачати п’ятому Президентові його статус «заможного та впливового», який він набув задовго до приходу на Банкову. Хоча в Україні заборонено діяльність Комуністичної партії, проте ідеї всезагального зрівняння та зневаги до багатства, хай яким шляхом його набуто, надміру живучі. Якщо згадати, що Петро в перекладі з давньогрецької означає «камінь», то нескладно здогадатися, як багато охочих буде «лупати цю скалу» під час наступних президентських перегонів. Однак основна інтрига полягає в тому, чи буде знайдено консолідовану кандидатуру, спроможну не лише об’єднати людей, але й втілити їхні надії на зміни в суспільно-політичному житті.

      Соціологічні дослідження свідчать, що від третини до половини наших співгромадян не мають чітких уподобань щодо кандидатури майбутнього Президента. Зрозуміло, що чинний глава держави має певну перевагу за рахунок своїх прибічників та адміністративного ресурсу, вплив якого на вибір у кабінці для голосування все ж є гіперболізованим.

      Навесні 2017 року українська опозиція блискуче довела власну багатовекторність. Її представники не змоглизабезпечити ефективний наступ на владу і не продемонстрували суспільству (насамперед тим громадянам, хто не визначився з політичним вибором) нагальну потребу проведення дочасних парламентських виборів. Так, я не помиляюся: без достроково обраної Верховної Ради та нового прем’єр-міністра (бажано з досвідом роботи на посаді) говорити про проведення президентської кампанії раніше, ніж навесні 2019 року, немає сенсу.

      Спокуса пришвидшити електоральний цикл, безумовно, існує. Проте вона розбивається об низку чинників, що впливають на життя українського суспільства. Безсумнівно, це і продовження російської гібридної агресії, наслідки якої перевернули шкереберть життя мільйонів українців, і масштабна економічна криза, позбавитися наслідків якої ніяк не вдається. Це і відверта гірка зневіра значної частини суспільства у спроможності влади «жити по-новому», і цунамі зради, що прокочуються соцмережами та популярними медіа з регулярністю, ентузіазмом та рівнем підтримки, вартими кращого застосування.

      Не варто сподіватися, що конфлікт на Сході України врегулюють до дня голосування за шостого Президента. Крім того, Донбас та Крим, перспективи їх повернення відіграватимуть важливу роль у наступній кампанії. Для її учасників та учасниць спокуса запропонувати легке рішення буде куди більшою, ніж спроможність оприлюднити реалістичну стратегію повернення тимчасово втрачених територій, а до того часу вести системну роботу, аби не втратити контакт з їх мешканцями.

      І міжнародні партнери України, і Росія, і пострадянські держави (у всякому разі ті з них, які намагаються зберегти баланс у відносинах з Києвом та Москвою) очікують на президентську кампанію в Україні. Вони добре знають, що за новітньою національною традицією ці вибори перетворюються на холодну громадянську війну з високими політичними ставками та зброєю популізму, з полеглими на полі бою та переможцями, яких не судять.

      Згортання відносин з Росією та отримання візової лібералізації з ЄС і Угоди про асоціацію між ЄС та Україною, безумовно, додадуть проєвропейської риторики до передвиборчої дискусії. Однак не варто розраховувати, що шостий Президент зможе підписати документи про повноцінне членство нашої держави у Європейському Союзі – надто складний цей процес, і надто серйозним викликом є потенційне членство України в ЄС, майбутнє якого, до речі, є також непевним.

      Проте