Художниця. Ірина Бобик

сказав Місьо, затуляючись руками. Його тупе обличчя не виражало ні болю, ні образи. Це було огидно: плювки летіли і летіли. «Досить, дурні!» – заверещали деякі з дівчат, але їх не почули. Орест підвівся, на його тупому лиці нічого не читалося, тож я не знаю, що він хотів зробити. Гм, я тільки зараз помітив, які схожі вони з Місьом – тупі обличчя, незграбні манери. Однаково упосліджені.

      – Плюй, Орест! – гукнув йому хтось. І він плюнув. Що це було з його боку: страх? Чи радість від того, що знайшовся хтось, кого і він може принизити?

      Я ж, разом з іншими спокійнішими і миролюбнішими, був лише спостерігачем. Слід було втрутитись – я повинен був втрутитись, бо це відповідало моїм уявленням про гідну поведінку. Але я залишився стояти з придуркуватим виглядом і лише дивився.

      Не зробити того, що вважаєш правильним – боягузтво, найстрашніша вада. Чи, може, це був затаєний сумнів у тому, чи зміг би я допомогти? чи варто було допомагати?

      Місьо лайнувся і незграбно кинувся на Олєжика. Перший же Місів копняк виявився на диво влучним: він втрапив Олєжику по руці, в якій він все ще тримав той свій телефон, вибив його, і злощасний пристрій розлетівся по твердих плитах.

      Хлопці оскаженіли. Плювки припинились, вони кинулись на недоумка і почали бити: сильно, кулаками, ногами, по обличчю, ребрах, спині. Місьо не був слабкий фізично, але йому не вдавалось оборонятись, і спритна підніжка повалила його на землю. Ми, спостерігачі, врешті струсили своє заціпеніння і кинулись розтягати все це.

      Конфлікт завершила прибиральниця, баба Ліда: вона вибігла, висварила нас і загнала в до школи, потім заволала до Міся: «Додому їдь! Додому! Сідай на ровер і їдь додому!» Величенька замашна швабра в її руках була серйозним аргументом, тож всі робили те, що їм було наказано.

      Після уроку, що все ж відбувся, я побрів додому. Автобуса, який би мене туди відвіз, треба було чекати ще півгодини; я не хотів, тож пішов пішки. Благо, недалеко – яких чотири кілометри, щоправда, під гору.

      Завтра я знову прийду в цю школу. Ми всі прийдемо, і ніхто навіть не буде згадувати сьогоднішнє.

      Бо нічого ж не сталося.

      Свєтка

      Так давно, здається, я була тринадцятилітньою! Якою дурепою я була!

      Певно, кожен носить у собі дурницю, яку зробив, подумав чи відчув, коли був напівдитиною. Може, ви її соромитесь, можливо, потайки від вас вона вас гріє. А може, вона важка, як камінь, і тягне, тягне вниз, і не можна позбутися цього? О, тоді це, певно, не дурниця. А краще, якби була дурниця. Дурниці потрібні всім. Надто ідеальні люди дратують.

      Чому я ніколи не робила дурниць, легких таких, приємних дурниць?

      Початок був банальний. Уявіть майжечотирнадцятилітню дівчину, що їй потрібен, просто необхідний успіх у всьому. Думаю, вона була, та й зараз залишається вродливою, хоч тоді було потрібно більше поролону у ліфчику, щоб досягти потрібного ефекту. Але це таке. Макіяж не заважав їй бути відмінницею у школі і непоганою футболісткою. Ця дівчинка – я, Дарка. Дарка, не Даша, я наполягаю.

      Була