Художниця. Ірина Бобик

закінчується робочий день, і ось вже я в автобусі – додому. Наступний день такий же: уроки, нудні розмови з новими і старими однокласниками. (Старі – це ті випускники моєї рідної школи, які разом зі мною вступили сюди). Трохи вчимося, трохи нудимось.

      Сільські школярі, як це загальновідомо, мають більше підстав для нудьги і менше – для успішного навчання. Хоча, може бути, це тільки тут так, що основні інтереси у хлопців – куриво, пиятики, клуб, час від часу – спортзал, у дівчат – шмаття, дешева косметика, хлопці і, знов-таки, гулянки і випивка. Я ходив в музичну школу, в мене була моя улюблена гітара, але не серед моїх однокласників було мені шукати однодумців для спільних музикувань. Читати мало хто любив, тож теми для спільних розмов вичерпувались обміном пліток і обговоренням поточних подій. Я був занадто несміливий, щоб намагатися прищеплювати свої захоплення тим, хто дивився на мене скептично, тож швидко помітив, що стаю трохи відстороненим від інших. Не дуже це мене гнітило, але відчуття трохи дивне і неприємне.

      Жорстокіші, на чолі яких «авторитетик» Микола, або ж Калян, мають хлопчика для биття. Його звати Орест – недоладне і застаріле ім’я. Він трохи недоумкуватий – не знаю, чому його взяли до десятого класу. Він – єдиний представник свого села в цій школі. Високий, нескладний, сутулий незграба – готова мішень для всіх охочих самоствердитися за його рахунок. Всі бавляться: то гурт хлопців викине його з вікна, то напнуть на голову протигаза і знімуть на відео те, як він хоче виборсатися, то… Насмішки без кінця. Час від часу приходить його мама, сваряться вчителі, але ця епопея тягнеться вже четвертий рік – відколи Орест з’явився тут.

      Дітям нудно.

      Думаю, якби не Орест, щотижня до школи вчащала би моя мама.

* * *

      Під час однієї з таких нудотних перерв, коли нічим зайнятися і вбиваєш час за балаканкою, я почув про Міся. Хтось із тутешніх старожилів розповідав нам приколи і бувальщини, смішно було, пам’ятаю, але все, що зафіксувалось – фраза, якою Місьо схарактеризував якусь дівчину: «Чічки як ведра». Думаю, всі зрозуміли, що це означає? Жаль, не пам’ятаю, як зреагувала дівчина.

      Михайло Димитрук, або ж Місьо, був такий собі сільський ідіот – батько-алкоголік і таке інше. Мати його, нічим не примітна сільська жінка, працювала на шахті, здається, прибиральницею. У Міся був ще на два роки старший брат, Ігор, того ж рівня розвитку і майже точна копія зовні. Він уже закінчив школу (за індивідуальною програмою, правда, я не дуже петраю, в чому це полягає, але хай) і навіть десь працював, не знаю де. А Місьо ще наче вчився, і через це вряди-годи приходив сюди, до нашої школи.

      Ставились до Міся не надто по-особливому, а якось… як би це сказати… як ото ставляться до ведмедя в зоопарку: трохи своєрідного захоплення, поваги і насмішок, але, погодьтесь, відвідувачі зоопарку засміяли б вас, якби ви сказали, що цей ведмідь – рівня їм. Місьо був однією з тих нікчемних розваг, що могло запропонувати наше село таким, як мої однокласники. Його часто і охоче пригощали випивкою: так він ставав ще більш потішним.

* * *

      Ну от, одного