Художниця. Ірина Бобик

телефон із кишені вузьких брюк.

      На екрані висвітлився номер сестри – Насті.

      – Алло, – радісно-здивовано сказала Рита у слухавку.

      – Рито… Знаєш… – Настин голос переривався не то від хвилювання, не то від ридань. – Тато…

      – Що сталось? – запитала Рита, внутрішньо похолодівши.

      Через кілька секунд, які Риті здались вічністю, Настя викинула з себе кілька страшних слів.:

      – Тато… Помер. Серцевий напад… Швидка нічого не вдіяла. Лише констатувала смерть…

      Рита не помітила, що зупинилась – наче скам’яніла. Лиш чула, як стугонить у скронях кров, а серце вистукує6 по-мер, по-мер… «Алло, Рито, алло!..» – лунало зі слухавки, та дівчина вже цього не чула. По-мер, по-мер – дзвеніло у вухах. Телефон вислизнув з безвольних пальців і розлетівся на твердій бруківці. Рита не помітила цього. Із широко розплющеними очима, нічого не помічаючи, побрела – байдуже куди, аби йти. Аби не чути власного серця, що безжально повідомляє: по-мер, по-мер…

      Рита не пам’ятала своєї матері: вона покинула батька ще дуже давно. Та й батько, власне, на офіційному рівні вважався вітчимом – Рита з Настею не були йому рідними. Ніщо не перешкоджало йому відмовитись від них, але… не вистачило егоїзму й жорстокості віддати двійко невинних малят, які називали його татом, у дитбудинок. Так і залишились вони однією сім’єю – сім’єю без матері. Бо, хоч у батька вряди-годи і з’являлись жінки, надовго вони не затримувались. Та це особливо нікого не засмучувало: їм було добре втрьох.

      Рита вже не могла згадати, яка «добра душа» розповіла їм Настею правду про батьків. Пам’ятала лише, як розгнівалася на доброзичливця завжди тиха, спокійна Настя, як кричала: «Чого ви лізете в наше життя?! Не ваше це діло!» Проте новину як таку Настя сприйняла спокійно, майже байдуже. Жодним словом, жодним порухом вона не давала зрозуміти, що все знає.

      Рита ж відчувала, що у її душі щось надірвалось. Стала злою, некерованою, замкнутою, на всі дорікання відповідала: «Ти мені не батько!» Він намагався пояснити, заспокоїти – не слухала.

      А потім Рита перебісилася, перегоріла. Вогонь протесту вщух, і вона стала (на перший погляд) знову такою, як колись. Та біль, обурення, почуття образи гніздились у її душі, як хвороба. Вона так і вибачилась за ті слова, що ними колись ранила батькову душу. Тепер це гнітило її.

      Брязнула під ногами покинута кимось пляшка. Від цього звуку Рита отямилася.

      «Далеко ж я забрела, – повідомила сама собі. – Де це я? Ага, на мосту». Дівчина пішла, через поручні поглядаючи на воду.

      Ніч була безмісячна, тож ріка лиш тьмяно поблискувала у світлі великоміських вогнів.

      На мосту не було нікого, лише знизу, десь з-під нього лунали п’яні крики і гучний сміх.

      «Люди живуть і житимуть. Що їм… А я не хочу. Я так втомилась».

      «Жити?.. Для кого, для чого?»

      Зринуло, мов з глибини: Настя…

      «А хто я їй? Настя сильна. Завжди була сильна… Сильніша, ніж я».

      Рита підійшла до огорожі, підтягнулась, перекинула