Художниця. Ірина Бобик

’ йти. – знову поторсала за плече бабуся.

      Церква більше нагадувала каплицю, проте вміщала всіх нечисленних парафіян. Я вгледіла двох знайомих дівчат і непомітно для бабці помахала їм рукою.

      Лавок у церкві не було, тож від тривалого стояння мої ноги почали терпнути. Власне, було дві старенькі лавочки, але бабця вбила би мене, коли б я надумала помістити на котрусь свою п’яту точку. Там сиділи вже зовсім немічні довгожителі.

      Раптом всім довелось дуже здивуватись. Струнка молода жінка підійшла до лавки і важко опустилась на неї. На обурені, осудливі і здивовані погляди вона відповіла втомленою усмішкою на гарному змарнілому обличчі.

* * *

      – Що це у вас за нові люди в селі? – спитала я вдома і додала:

      – Я про ту жінку, що ми бачили в церкві.

      – А-а, та то внучка старої Виклячки, ну тої, що там за рогом стара дерев’яна хата. Баба вже давно як вмерла, хата стояла пуста, а десь недавно приїхала ота дівчина, от забула, як звати її. Знаю тільки, що вона художниця. Дивна якась, ні до людей, ні до Бога не ходить, тільки нині от до церкви прийшла.

      Мене зацікавила ота нова жителька, яка зуміла уникати настирливих сільських кумась. Не так із зайвої цікавості, як від нічого робити, наступного ранку я пішла глянути на її дім.

      Коли я глянула на хату старої баби Виклячки, перше, що впало мені в око – чудові троянди. Розкішні, яскраві, вони зусібіч оточували будинок і скрадали його облуплені стіни і нашвидкуруч полатаний дах. Безцеремонно перехилившись через пліт, я захоплено їх розглядала.

      Несподівано двері відчинилися і я постала перед вчорашньою незнайомкою. Відступати було пізно.

      – Доброго дня, – привіталася я. – Мене звуть Уляна, я живу по сусідству. Мені дуже сподобались ваші троянди.

      Жінка усміхнулась:

      – Хочеш попросити живець?

      Я дещо розгубилась, але відповіла:

      – Якщо вам не важко…

      – Що ж, я не збіднію.

      Жінка зайшла до комірчини і взяла секатор. Потім швидкими вмілими рухами відрізала кілька молодих пагонів і простягнула мені.

      Так я познайомилася з Литою. Надалі я часто прибігала до неї – просто поговорити. Доволі швидко звикла ділитися усім, навіть найсокровеннішим. Багато хто дорікнув би мені цим, та в мене не було нагоди пожаліти за свою відвертість. Лита не тільки зберігала таємницю, а й ненав’язливо допомагала мені знайти вихід із дражливої ситуації. Коли я висловила своє зачудування, сказала:

      – Життя навчило розбиратись у ньому.

      Мої дріб’язкові жалі («Вони не купили мені таку гарну сукню» або «Він не передзвонив») вона ніколи не сприймала серйозно. А коли я образилась, відповіла:

      – Хвороба змушує ставити собі питання: «Якщо я знатиму, що завтра помру – хіба ці речі будуть мене хвилювати?». Коли ти хвора – важко, може, й безнадійно – у тебе залишаються лише найважливіші цінності і найближчі люди. Все інше просто відсіюється.

* * *

      Якось, прийшовши без попередження, застала Литу за мольбертом.

      – Малюєш останній шедевр? – зіронізувала я.

      – Будь-яка моя картина може так зватися, – відказала вона і, глянувши на мій скептичний вираз, додала:

      – Бо я завжди малюю від душі те, про що думаю. А зараз малюю те, про що знаю.

      Декілька хвилин Лита мовчки працювала, а я спостерігала. «Що ж це може бути?» – думала я, але так і не зважилась запитати вголос.

      Із задуми мене вивів Литин голос:

      – Мабуть, досить уже. Щось я втомилась.

* * *

      Пам’ятаю, як розповіла Литі один випадок із мого шкільного життя. Я попросила подругу пояснити мені незрозумілу тему. Вона відмовила (хоч мала і час, і можливість пояснити).

      – А я часто допомагала їй! – гнівно закінчила я.

      – Це ще нічого, – відповіла вона. – Цікаво, що б ти подумала, якби почула історію моєї подруги. З дитинства з нею не панькались, але знай товкли: «Допомагай іншим». А вона була слухняною і доброю, тож і виросла справжньою альтруїсткою. Тоді посипалися вимоги родичів: поможи, поможи, поможи. «Бо то мама». «Бо то брати». Дівчина й не помітила, як стала для рідні прислугою: нащо їм працювати, якщо на перший же поклик з’явиться дочка чи сестра і все зробить? Зробить, бо вірить – колись допоможуть і їй.

      Литин голос затремтів. Вона глянула на мене і спитала:

      – Як ти думаєш, що було далі? А далі подруга захворіла. Лікування було дорогим, тож їй довелось продати все: рідні, звісно, «самі грошей не мали». Вона переїхала до батьків, але вже не могла працювати так, як колись. Тоді почалося: «Ти на нашій шиї сидиш», «Що тобі таке є, що ти не можеш робити?». Одного разу подруга не витримала, зібрала свої речі і поїхала геть. Вона не тримає на родичів зла, та вони навіть не хочуть визнати своєї провини. На всі її закиди відповідають: «А що ми тобі зробили?».

      Я не питала Литу, що було далі. Я все зрозуміла.

* * *

      Ближче до осені по мене приїхали батьки. Лита довго стояла і махала