Париж для самотніх та інші історії (збірник). Джоджо Мойєс

сторінки, які пролітали мимо та валялися в стічній канаві. Перехожі не звертали на них жодної уваги. Дивитися на те, як твої найпотаємніші думки виставлено на загальний огляд, було для Фаб’єна все одно, що стояти на вулиці голим.

      – Я такий дурень, Емілю. Сандрін не раз мені казала не брати рукописи на дах…

      – Тільки не це, не згадуй про Сандрін. Прошу тебе. – Еміль зливає жирну воду з раковини й набирає чисту. – Якщо ми говоритимемо про Сандрін, мені потрібне бренді.

      – Ти вже випив усе бренді, – говорить Рене.

      – Що ж мені робити?

      – А що твій герой, письменник Семюел Беккет, говорить? «Спробуй знову, зазнай невдачі, зазнай невдачі краще». – Еміль підводить погляд. Його темна шкіра блищить від поту й пари. – І зараз я говорю не лише про книгу. Тобі потрібно познайомитися з кимось. Трохи випити, трохи потанцювати… Знайти, так би мовити, матеріал для нової книги.

      – Таку книгу я б прочитав, – каже Рене.

      – От бачиш, навіть Рене прочитав би твою книгу, а він читає лише порнографію якусь.

      – Мені подобаються картинки.

      – У цьому ніхто не сумнівається, Рене, – говорить Еміль.

      – Навіть не знаю. Щось я не в настрої, – відповідає Фаб’єн.

      – То знайди настрій! – Еміль ніби та батарея, з ним завжди стає тепліше. – Принаймні тепер у тебе є привід виходити з квартири. Виходь і живи. Відволічись, подумай про щось інше. – Він домиває останню сковорідку й ставить її до решти, а тоді перекидає рушника через плече. – Гаразд. В Олів’є завтра ввечері зміна, так? Тоді залишаємося тільки ми з тобою. Може, підемо вип’ємо пивка? Що скажеш?

      – Навіть не знаю…

      – А чим ти тоді займатимешся? Сидітимеш у своїй крихітній квартирці? Мсьє Оланд, наш президент, знову скаже по телику, що в країні криза. А твоя порожня оселя нагадуватиме, що в тебе немає жінки.

      – Емілю, від твоїх слів мені не кращає. Теж мені друг.

      – Оце вже ні! Я твій друг! Я даю тобі сотні причин вийти з дому. Ну ж бо! Ходімо трохи розважимося. Підчепимо цікавих жінок. Нас заарештують. – Фаб’єн допиває каву й передає чашку Емілю, щоб той поставив її в раковину. – Погоджуйся. Тобі потрібно жити так, щоб було про що писати.

      – Мабуть, – промовляє він, – я подумаю.

      Еміль хитає головою, коли Фаб’єн махає їм рукою і йде геть.

      6

      Вона прокинулася від того, що у двері хтось постукав. Спершу стук був ледь чутний, але поступово ставав усе гучнішим, тому їй довелося сховатися під подушку. А тоді вона почула голос:

      – Покоївка.

      «Покоївка».

      Нелл підводиться, кліпає очима, у вухах стоїть легкий дзвін, якусь мить вона не може зрозуміти, де перебуває. Вона дивиться на дивне ліжко, а тоді на шпалери на стінах. У кімнаті лунає приглушений стукіт. Вона дістає з вух беруші, і звук стає майже оглушливим.

      Нелл злазить із ліжка, іде до дверей і відчиняє їх, протираючи очі.

      – Доброго ранку.

      Жінка в уніформі покоївки, перепрошуючи, відходить назад і промовляє:

      – Ah.