Мистецтво любові. Еріх Фромм

форм любові. Чи треба вважати їх усіх любов’ю? Чи слово «любов» варто зберегти виключно для особливого типу єдності – такої, що протягом останніх чотирьох тисячоліть західної і східної історії була ідеальною чеснотою в усіх великих гуманістичних релігіях та філософських системах?

      Коли йдеться про семантичні труднощі, відповідь може бути винятково довільною. Важливо те, що ми знаємо, про який тип єдності говоримо, коли мовиться про любов. Ми ставимося до неї як до зрілої відповіді на проблему людського існування чи говоримо про ті незрілі форми любові, що їх можна назвати «симбіотичним зв’язком»? Далі на сторінках я називатиму «любов’ю» тільки перше. Та обговорення «любові» почну з останнього.

      Біологічним взірцем симбіотичного зв’язку є стосунки вагітної матері й плода. Їх двоє, але вони є одним цілим. Вони живуть разом (грецькою це звучить як symbiosis) і потребують одне одного. Ембріон є частиною матері, він отримує все необхідне від неї; мати – це його світ, вона годує, захищає його, але завдяки йому її життя теж покращується. У психічній симбіотичній єдності два тіла існують окремо, але на психологічному рівні між ними є такий самий зв’язок.

      Пасивною формою симбіотичного зв’язку виступає покірність або – якщо вжити мову медицини – мазохізм. Людина-мазохіст тікає від нестерпного відчуття ізоляції та самотності, перетворюючись на невід’ємну частину іншої людини, яка вказує їй напрямок, веде за собою, захищає, є її життям і повітрям. Сила того, кому вона підкоряється, надто возвеличується – і байдуже, людина це чи бог: для мене він є всім, я ніщо, окрім того, що я є його частиною. І як частина я долучаюся до величі, сили, визначеності. Мазохістській особистості не треба приймати рішення чи ризикувати, вона ніколи не самотня – але й не незалежна, їй бракує цілісності, вона ще не народилася вповні. У релігійному тлумаченні об’єкт обожнювання називають ідолом; у світському контексті механізм стосунків, заснованих на мазохістській любові, подібний до ідолопоклоніння. Мазохістські взаємини можуть поєднуватися з фізичним, сексуальним бажанням – у такому разі це покірність не тільки розуму, а й усього тіла. Буває мазохістська покірність долі, хворобі, ритмічній музиці, оргіастичному станові, який спричиняють наркотики, або гіпнозу – у всіх цих випадках людина зрікається своєї цілісності, перетворюється на чийсь інструмент, на щось поза власними межами; їй не треба розв’язувати проблему існування за допомогою плідної праці.

      Активною формою симбіотичного зв’язку є домінування – у цьому випадку можна скористатися психологічним терміном, що співвідноситься з мазохізмом, – це садизм. Садистична особистість прагне втекти від самотності й відчуття ув’язненості шляхом перетворення іншої людини на невід’ємну частину себе. Вона підносить і мотивує себе тим, що поглинає іншу особистість, яка її обожнює. Садист так само залежить від того, хто йому покірний, як і останній від нього: жоден із них не може жити без