Протистояння. Том 2. Стівен Кінг

офісі лікаря, читала журнальну статтю. Аж щелепа відвисла. Лік вели аж до мілімікросекунд. У них там були і маятники, і сонячні годинники, і взагалі що завгодно. А тепер я це згадую та психую. Певне, усі ті годинники вже спинились, у мене є «Пульсар» за тисячу доларів, який я поцупила з ювелірної крамниці, та час до сонячної секунди він не відлічить. А мав би. І все через грип. Через клятий грип.

      Вона замовкла, і деякий час вони сиділи без розмов. Ларрі показав пальцем на небо.

      – Дивись!

      – Що? Де?

      – Третя година,[62] угорі. Уже друга.

      Вона подивилася в тому напрямку, та нічого не помітила. Ларрі притиснув до її скронь теплі руки й повернув голову до потрібного квадранта неба. Тоді вона це побачила, і подих закляк у її горлі. Яскрава цятка – яскрава, як зірка. Вона світилася жорстким, постійним світлом і хутенько бігла небом зі сходу на захід.

      – Господи милий! – вигукнула Люсі. – Ларрі, це ж літак, правда? Справді літак?

      – Ні. Це супутник. Певне, нарізатиме кола ще років із сімсот.

      Вони сиділи й спостерігали за ним, доки супутник не зник за чорною громадою Скелястих гір.

      – Ларрі? Чому Надін цього не визнає? – обережно спитала Люсі. – Я щодо снів.

      Він ледь помітно напружився, і вона пожалкувала, що порушила цю тему. Та якщо почала, вже дотисне. Хіба що він попросить її заткатися.

      – Вона каже, що їй нічого не сниться.

      – Та це ж неправда. Марк правий. І вона дійсно говорить уві сні. Одного разу так галасувала, що навіть я прокинулася.

      Тепер Ларрі вже дивився на неї. Минула секунда, дві, три…

      – Що вона говорила? – урешті спитав він.

      Люсі замислилася, намагаючись пригадати ті слова.

      – Вона борсалася в спальному мішку та постійно повторювала: «Не треба, він такий холодний, не треба, я не витримаю, такий холодний, такий холодний». А тоді почала рвати на собі волосся. Рвала на собі волосся просто вві сні. І стогнала. Аж мороз пішов поза шкірою.

      – Люсі, людям же сняться жахіття. І це не означає, що всі вони про… ну, про нього.

      – Після заходу сонця про нього краще не балакати, так?

      – Краще не треба, так.

      – Ларрі, вона так поводиться, наче потроху розвалюється. Розумієш, про що я?

      – Так.

      Він усе розумів. Попри твердження Надін, що їй нічого не сниться, коли вони дісталися Гемінгфорд-Гоума, під її очима залягли темні синці. Її пишне, густе волосся помітно посивіло. І коли хтось торкався її, вона здригалася, навіть підскакувала.

      – Ти ж кохаєш її, чи не так?

      – Ох, Люсі, – докірливо протягнув Ларрі.

      – Ні, я просто хочу, щоб ти знав… – вона глянула на нього й захитала головою. – Я мушу це сказати. Я ж бачу, як ти на неї дивишся… і як вона інколи дивиться на тебе, коли ти зайнятий чимось, і… все гаразд. Ларрі, вона кохає тебе. Однак боїться.

      – Чого боїться? Чого боїться?

      Він згадав, як намагався її покохати за три дні після стовінгтонського

62

Тут знову йдеться про годинникові позиції.