Протистояння. Том 2. Стівен Кінг

притулився до його шкіри, наче крижана кулька.

      Та Сміттєбак був не проти того холодку – він урівноважував вогонь, який завжди палав у його голові.

      – Просто скажи собі, що це якийсь незнайомець, – мовив Ллойд. – Я про Гека. Завжди так роблю. Так легше. Так…

      Двоє готельних дверей із гуркотом розчахнулися. До них полинули відчайдушні, перелякані крики. Натовп охнув.

      Сходинками спускалася група з дев’яти осіб. По центру – Гектор Дроґен. Він борсався, наче тигр у тенетах. Обличчя в Гека було смертельно блідим, за винятком двох гарячково-червоних плям на вилицях. Усеньким його тілом стікали ріки поту. Він був голісіньким, мов щойно на світ народився. Його тримало п’ятеро чоловіків. Серед них був і Козирний Туз. А Гек іще кпив з його прізвиська…

      – Тузе! – тараторив Гектор. – Гей, Тузе, що скажеш? Не поможеш друзяці? Мужик, скажи їм, хай перестануть! Я злізу з того лайна, Богом клянуся, – жодних понюшок! Що скажеш? Ну, поможи трошки! Тузе, будь ласочка!

      Козирний Туз не озвався, а лише сильніше вхопився за хвицьливу руку їхнього бранця. Цього було достатньо. Гектор Дроґен знову заверещав. Його безжально протягли до фонтана.

      Позаду них ішли троє: Білюк Горґан із великим саквояжем, чоловік на ім’я Рой Гупс із драбиною, і лисий Моргун Морґан (у нього постійно сіпались очі) з планшеткою – у затискачі був листок із друкованим текстом. Вони ступали врочисто, як плакальники на похоронах.

      Гека підволокли до хреста. Нещасний випромінював жаский жовтий сморід страху. Він закотив очі, і показалися брудно-білі білки – наче в коня, якого кинули надворі під час бурі.

      – Гей, Сміттєбачку, – прохрипів Гек, коли Рой Гупс заходився прилаштовувати позаду нього драбину. – Чуваче-Сміттєбаче. Друзяко, скажи їм, хай облишать ці забавки. Скажи їм, що я зіскочу. Скажи їм, що такий переляк ліпший од усіх їбучих лікарень. Скажи їм, мужик.

      Сміттєбак утупив погляд у землю. Коли він нагнув шию, чорний камінь вивалився з сорочки й повиснув перед його носом. Червоне око наче дивилося на нього, зазирало в саму душу.

      – Я тебе не знаю, – промимрив Сміттєбак.

      Краєм ока він побачив Білюка – той стояв на коліні, затиснувши в куті рота цигарку й замруживши ліве око проти диму. Він відкрив саквояж. Дістав гострі дерев’яні цвяхи. Переляканому Чуваку-Сміттєбаку вони здалися завбільшки з кілки, якими припинають намети. Білюк розклав цвяхи на траві, а тоді дістав із саквояжа велику дерев’яну киянку.

      Попри жебоніння натовпу, слова Чувака-Сміттєбака пробилися крізь панічний дурман, що вкутав розум Гектора Дроґена.

      – Як це – не знаєш?! – дико загорлав він. – Ми ж снідали разом тільки два дні тому! Ти ще цього малого назвав містером Тузіком! Як це – не знаєш, ти, сцикло брехливе?!

      – Геть не знаю, – повторив Сміттєбак, цього разу чіткіше.

      І він відчув щось дуже близьке до полегкості. Перед собою він бачив лише незнайомця. Незнайомця, який дещо скидався на Карлі Єйтса. Його рука потягнулася до каменя та обкрутила