Протистояння. Том 2. Стівен Кінг

містер Горґан? – несміливо запитав Чувак-Сміттєбак.

      Горґан вишкірив поцятковані прогалинами два ряди зубів.

      – Ага, та, хлопче, ми нікуди не заїдемо, якшо ти мене так кликатимеш. Зви мене Білюком. Тобі вже покращало? Коли ти прийшов, ти був страшний, як гнів Господній.

      – Значно краще, це точно.

      – Наминай яйки. Їж, скіко душі завгодно. Та не напосідай на смажену картоплю. Принаймні я б не напосідав. Бараболя стара й жорстка. Ласкаво просимо до команди, хлопче.

      – Дякую, – сказав Сміттєбак.

      Він повернувся до столу Ллойда.

      – Сміттєбаче, ось це Кен Демотт. Чолов’яга з лисиною – Гектор Дроґен. А ось цей пацан, який намагається відростити на обличчі те, що буяє в його дупі, зве себе Козирним Тузом.

      Усі до нього кивнули.

      – Це наш новенький, – сказав Ллойд. – Звуть Чувак-Сміттєбак.

      Усі потисли йому руки. Сміттєбак узявся за омлет. Він глянув на молодика з ріденькою борідкою.

      – Не передасте мені солі, містере Туз-ік?! – ввічливо спитав Сміттєбак, під кінець голосно гикнувши.

      На мить зависла здивована мовчанка. Вони перезирнулися та розсміялися. Сміттєбак витріщався на них, відчуваючи, як у грудях розростається паніка, а тоді почув той сміх, уперше дійсно почув його, вухами та розумом, і зрозумів, що в тому реготі немає нічого злого. Ніхто не питатиме, чому він спалив церкву, а не школу. Ніхто не дійматиме його пенсійним чеком старої Семпл. Він також міг усміхнутися. Так Сміттєбак і зробив.

      – Містере Тузік! – гиготів Гектор Дроґен. – Козиряка, оце попуск. Містере Тузік – зашибись. Містере-е Ту-у-у-у-зік! Бляха, мужик, просто обісратися!

      Козирний Туз передав Сміттєбакові сіль.

      – Просто Туз, чуваче. Зви Тузом – і я озвусь. Не клич мене містером Тузіком, і я не зватиму тебе містером Сміттєвозом, домовились?

      – Окей, – сказав усміхнений Чувак-Сміттєбак. – Без проблем.

      – Ге-ей, містере Ту-у-узік! – по-дівочому пропищав Гек Дроґен і знову зареготав. – Тузяко, тепер ти з цим прізвиськом до самої смерті. Богом клянуся.

      – Може, й так, але якось переживу, – сказав Козирний Туз і підвівся, щоб узяти ще омлету.

      Проходячи повз Чувака-Сміттєбака, він стиснув його плече. Рука була теплою та твердою – дружня рука, яка не щипає, не викручує.

      Чуваку-Сміттєбаку зробилося тепло й приємно, і він заходився їсти. Ці теплота з приємністю були настільки рідкими гостями в його нутрі, що на мить йому здалося, ніби він захворює. Сміттєбак звів очі, поглянув в обличчя навколишніх людей і подумав, що він зрозумів, чим було те химерне відчуття.

      Щастям.

      «Які гарні люди», – подумав він.

      Слідом за тією думкою вигулькнула ще одна: «Я вдома».

* * *

      Того дня йому дали відіспатися, та наступного ранку його та багато інших повантажили в автобуси й відвезли до дамби Боулдера. Цілий день вони провели там – міняли в двигунах мідну обмотку. Він працював на лавці з видом на воду (то було озеро Мід[59]), і над ним ніхто не стояв.

59

Озеро Мід – найбільше водосховище США, утворене на річці Колорадо в 48 км від Лас-Веґаса. Тягнеться на 180 км.