Пам’ять крові. Юрко Вовк

І глянь, не вийде, не скаже нічого людям, нех його качка копне!

      – Не сваріться, куме, – заспокоював гарячкуватого Матвія Віктор. – Від того скоріше не буде. А як почує який жовнір, то ще в карцер спровадять.

      Раптом він когось побачив біля воріт і замахав рукою.

      – Он Левон Красніцький приїхав. А йому вже чого? Він же не в обозі ніби…

      Левон побачив Віктора і, припнувши коней та кинувши їм оберемок сіна, заспішив до нього.

      – Є новини, – ще здоровкаючись, мовив Левон Красніцький. – У комендатурі сказали, що їхати будемо спішно, тож в Устилузі поміняють коней. Варто, щоб хтось допровадив їх додому. Якщо нас усіх заберуть далі, то треба викликати наших хлопаків.

      – Куди далі?! – в один голос скрикнули Віктор з Матвієм.

      – Кажуть, – стенув плечима Левон, – обоз має їхати до Любліна. А там хто його знає…

      – Тьху! – сплюнув Матвій, ламаючи спересердя пужало. – Не мала баба клопоту…

      – Почекай, – звернувся Віктор до Левона, – а ти як тут опинився? Ти ж казав, що до обозу не приписаний.

      – Я капрал у запасі, – раптом випнув груди Красніцький. – За потреби мене можуть брати до війська.

      – А яка така зараз потреба? – втрутився Матвій. – Ти що, на війну натякаєш?

      – Свєнта Матка Боска, – сахнувся Левон. – Яка вóйна? Польські військові в запасі мають везти особливо важливі вантажі…

      – Які, наприклад? – не вгавав Матвій. – Офіцерів штабу?

      – Нє, – якось з підозрою глянув на Матвія Левон.

      Він озирнувся навколо, і після паузи додав:

      – Зброю, може, боєзапаси…

      – Та-а-к, – протягнув Матвій, – українцям, виходить, не довіряють?

      – Ти ж у польському війську не служив, – вибачливо сказав Левон, – присягу не давав. Та, як колишній унтер-офіцер руської армії, повинен розуміти…

      Віктор, який весь цей час мовчав, врешті перервав їхню суперечку:

      – Почекайте, про що ви ото говорите? Потрібно привезти Ларка і Левонка, раз таке діло. А то ще, не дай, Боже, пропадуть коні. А як без них на господарці?

      Він подивився на Левона Красніцького.

      – Певно, тобі треба їхати, Левоне. Нас тут возами приперли, не виберемось зараз. А коли маємо рушати, не знаєш?

      – Казали, що ніби на ніч…

      Левон почухав пужалом потилицю.

      – Видно, таки мені доведеться рушати. Та я й крайній від тракту. Якщо раптом питати мене будуть, кажіть, що вісь у задньому колесі тріснула. До коваля поїхав.

      Він махнув рукою з батогом і пішов до воріт.

      – Хай жінки малим їжі на два дні дадуть, – сказав йому навздогін Віктор, – і одежу теплу. Ночі після Іллі стали вже холодними…

      Селяни на пляцу стиха гомоніли, і в цьому гомоні дедалі більше переважала тривога. Ці в основному середнього віку чоловіки, які пам’ятали останню війну, а то й самі брали в ній участь, зараз думали і говорили лише про одне – можливість повторення на їхній багатостраждальній землі воєнного лихоліття.

      – Невже ж доведеться воювати? – стиха запитав Віктор.

      – Якщо