Коханець леді Чаттерлі. Девід Герберт Лоуренс

в Рагбі, немає й проблиску світла плоті. Короткий роман з Майклісом – суміш симпатії, жалю й відрази – не порятунок від неавтентичного існування. Однак кохання Майкліса все ж пробуджує в Конні «підсвідому довіру до себе». Для Лоуренса це перший серйозний крок його героїні до самої себе.

      «Конні тікала до лісу так само часто, як до своєї кімнати», – зауважує Лоуренс, намічаючи наступну фазу містеріальних перетворень героїні, середовищем для яких є природний світ. Зображення магічного впливу природи на людину в англійській літературі сягає ренесансних пасторалей, мотиву зачарованого лісу в комедіях та драмах Шекспіра, закріплений же цей досвід просвітницькими робінзонадами XVIII й романтичними мандрівками XIX століть. Ліс навколо Рагбі з перших сторінок аналізованого роману видається «бажаною зоною свободи». Щоправда, при доскіпливому погляді він мало відповідає сакральному простору утопії, оскільки вже зазнав руйнівного вторгнення цивілізації: під час війни старий баронет без жалю жертвував ліс «Англії й Ллойд-Джорджу, Ллойд-Джорджу і Англії». Кліффорд Чаттерлі, утверджуючись у Рагбі, сповнений до лісу найвищого почуття відповідальності: «Я вважаю, що це і є істинне серце Англії, і я намагатимусь уберегти його від усіляких втручань». Завдяки цьому наміру господаря Рагбі в маєтку і з’явився лісник Олівер Мелорз. Але неспроможність Кліффорда долучитися до природного життя не менш виразно засвідчують сцени на лісовому пагорбі. Звідти Кліффорд просторікує перед Конні, віддає малозначущі накази Мелорзу, й тут-таки терпить фіаско його ефемерна віра у своє всевладдя: намагаючись подолати опір зіпсованого механізму інвалідного візка, Кліффорд безжально нищить живу красу весняної зелені й квітів, що їх колеса його візка перемішують із землею. Показово, що інтерес Кліффорда до лісу після того випадку зникає, а до самотніх лісових прогулянок Конні він завжди ставився зі страхом і підозрою.

      Конні ж продовжує тікати до лісу від примарного існування, напівнезайманості, від служіння ідолу суєти, від жалюгідної нікчемності чоловіків свого покоління. До зближення із Мелорзом героїня не знаходила полегшення і тут, адже не відчувала душі лісу. Уперше схиляючись над малим пташеням у Мелорзовій хижці, Конні випромінює лише німу безнадійну самотність. Але світ навколо Конні вже посвітлішав – «від подиху Персефони, що вийшла з пекла у ранкову прохолоду». Міфопоетичні образи пробудження, відродження, навіть воскресіння пронизують епізоди любовної утопії. Конні віддається своєму поклику не просто в акті відчаю. Для неї це порятунок із царства смерті, шлях крізь ворота спасіння до життя. Якщо раніше все обсипало Конні холодом – голос місіс Болтон, Кліффордові розмови, випадковий лист від Майкліса, то спілкування з Мелорзом супроводжує лейтмотив тепла. Тілесне тепло вражає її, поки Мелорз вмивається, – «сяяння гарячого, світлого полум’я самотнього життя, що проявляє себе в обрисах, яких можна торкнутися, в тілі». Конні тепло під час ритуального