Коханець леді Чаттерлі. Девід Герберт Лоуренс

на машині темною мокрою дорогою, що причаїлася поміж смутних дерев, далі – парковим схилом, на якому паслися сірі змоклі вівці, на пагорб, де розпластався темно-бурий фасад будинку і де маячіли економка та її чоловік, мов непевні гості на цій землі, готові промимрити своє вітання.

      Не було жодного зв’язку між Рагбі-холом і селищем Тевершел – жодного. Ніхто не зняв капелюха, ніхто не вклонився. Шахтарі тупо витріщались на них, крамарі скидали картузи перед Конні, просто як перед знайомою, незграбно кивали Кліффордові, – на цьому й кінець. Нездоланна прірва і мовчазна ворожнеча з обох боків. Спочатку Конні страждала, відчуваючи невпинну тиху ворожість, що мжичила з селища. Потім вона збайдужіла до того, – те стало просто своєрідним присмаком життя. Річ не в тому, що їх із Кліффордом не визнавали, – вони просто належали до іншої породи, ніж шахтарі. Нездоланна прірва, бездонне провалля, – південніше Трента такого просто не існує. Але в Мідленді і в промислових регіонах Півночі ця прірва справді є нездоланною, непідвладною жодному зв’язку. Ти на своєму боці, а я – на своєму! Дивний виклик людства сучасному життю.

      І все ж селище симпатизувало Кліффорду й Конні – тільки абстрактно. По суті, для обох сторін це означало – «не чіпайте мене!»

      Пастор, приємний чоловік років шістдесяти, був заклопотаний своїми обов’язками й пригнічений цим мовчазним «не чіпайте мене!» усього селища. Майже всі шахтарські жінки були методистками[12]. Шахтарі ж не були взагалі ніким. Але навіть офіційного священицького вбрання було досить, щоб затьмарити його сутність як людини – такої ж людини, як усі інші. Ні, він був «местером» Ешбі, таким собі автоматом для молитов і проповідей.

      Вперта, підсвідома думка жінок: «Ми вважаємо себе не гіршими за тебе, хоч ти й будь собі леді Чаттерлі!» – спочатку непокоїла і засмучувала Конні. Зачудовану, підозріливу фальшиву дружність, з якою дружини шахтарів зустрічали її спроби побалакати з ними, той дивний підтекст «Боже ж мій, та відтепер я не абихто, якщо сама леді Чаттерлі заговорила до мене! Але хай не думає, що вона чимось за мене краща!» – який їй завжди вчувався у напівулесливому бурмотінні жінок, було неможливо витримати. Безнадійна, гнітюча непримиренність.

      Кліффорд махнув на них рукою, і вона згодом навчилася того ж: просто проходила мимо, не дивлячись, а вони витріщалися на неї, немов на воскову фігуру, що раптом ожила. Коли ж доводилось мати з ними справу, Кліффорд вів себе зверхньо, навіть зневажливо. Він більше не міг дозволити собі дружнього ставлення до цих людей. Насправді він взагалі дивився спогорда на будь-кого, хто не належав до його класу. Він правив своєї без жодної спроби зробити крок назустріч. І тому він не подобався людям, хоча й не викликав у них неприязні: він був просто частиною існуючого порядку – як шахта, як Рагбі.

      Проте в глибині душі Кліффорд став надзвичайно боязким і невпевненим після каліцтва. Він ненавидів спілкуватися з будь-ким, окрім особистої прислуги. Адже тепер він змушений

12

Методисти – члени протестантської секти, що виникла на початку XVIII століття в Англії, а наприкінці XIX століття перетворилась на самостійну церковну організацію, що закликала до методичного, неухильного виконання християнами своїх релігійних обов’язків.