Аргідава. Марiанна Гончарова

ж дурна. І кудлата, в старих шортах, вії не нафарбувала. Коза, достеменно коза.

      Так, захоплено перебираючи назви книжок і дивуючись збігам, дізнаючись, що обоє полюбляють каву з пінкою, що не люблять зрізаних квітів, що дрібний дощ, коли ти безтурботний турист або гість у чужому місті чи у чужій країні, – це прекрасно і дуже важливо для душі, – вони, ще мить тому зовсім не знайомі люди, а зараз, здається, вже друзі, широко крокуючи, забігаючи одне перед одним, високо і недбало розмахуючи руками, прийшли до нових сусідів Добровольських на подвір’я. Гнатова сестра Ася вийшла на поріг, смішна, також дуже вродлива, смаглява, тонка, гнучка, ніжна дівчинка в завеликій, як на неї, чи то Гнатовій, чи то батьковій картатій сорочці, що дуже доладно й навіть елегантно на ній сиділа, посміхнулась, як і брат, відкрито, на весь рот, і коли Маруся привіталася й сказала: «Я – Марія», знову пригадавши, що вбралась, як опудало (коза, достеменно коза), вона, замість того, щоб манірно простягти й потиснути руку, вчинила цілком правильно, спонтанно, щиро та смішно. Вона нахилилася до Марусиного плеча, потерлась об нього, немов кошеня, і сказала:

      – Няу.

      Всі троє, і гостя, й Ася, і її симпатичний брат Гнат, ну достоту симпатичний і милий братчик-Гнатчик, ох-ох! – весело засміялися, просто день сміху якийсь.

* * *

      Контакт із Асею було встановлено миттєво. По-перше, вона була схожою на Гната, одне обличчя, лишень дівчинка. І їй це обличчя личило ще більше.

      Маруся тоді ось що зауважила і досі це бачить: що Гнат і Ася, безумовно щирі, чесні та відкриті люди, ніколи не робили й не роблять двозначних лицемірних вчинків, не говорять зайвих дурних слів і терпіти не можуть загальних дурнуватих ритуалів. Одне слово, вони виявилися цілковито Марусиними людьми.

      – Яка ж ти Марія? Ти не Марія зовсім. Ти… – Ася високо-високо звела й без того високі брови та негайно отримала від брата: «Не морщ лоба!» – Ти – Маруся, типова Маруся. Зараз-зараз. Зараз зрозумієш. Ходімо.

      – Мені також батьки нагадують: «Не морщ лоба!» – А як його не морщити?

      – І я кажу. Звідкіля мені знати, морщу я лоба чи ні…

      – «Коли побачите перші зморшки у двадцять п’ять років, тоді зрозумієте», – так каже моя мама.

      Ася, безтурботно чалапаючи босими ніжками, побігла в дім.

      Маруся з Гнатом пішли слідом. Увійшли до прохолодного, духмяного, з добротним запахом дерева та свіжого ремонту будинку. На дверях Асиної кімнати висіла табличка: «Бейкер-стрит, 221В».

      – До Аськи не заходь! – попередив Гнат. – У неї завжди свинарник.

      – Оце сказав! – звідкись із глибини своєї кімнати глухо пробуркотіла Ася. – У мене творчий безлад! Перформанс.

      – Ну, – знизав плечима Гнат. – Я бачу свинарник, ти бачиш перформанс.

      – Так. Я художник. Я так бачу! – Ася надулася на брата Гната. – Цікаво, а що побачить Маруся? Заходь, – дівчинка, прочинивши двері, широко повела рукою, запрошуючи Марусю до своєї кімнати.

      Як на Марусине недосвідчене око, п’ятнадцятирічна Ася виявилася непоганим художником. Стіни було оздоблено її малюнками,