Аргідава. Марiанна Гончарова

за юною покірною мовчазною дружиною його Ют, аби віддати її на поталу в жіноче шатро, ті, що вели її, знітившись, тримаючи її білі небачені шовкові руки та плечі, були згодом убиті. І слідом за замордованою Ют було вбито всіх дружин вождя. Вбили і тих, хто вбивав катів його юної дружини. Всіх, хто готував із сердечною тугою в грудях поховання вождя, також було вбито. Всіх, хто побачив вождя в ранок його смерті, вбитого так непристойно, на ложі подружньому, а не в бою чи поєдинку зі звіром, убили. Тих двох хлопчиків-рабів із германського племені, котрі розчісували, заплітали гриву і чистили норовливого царського коня, що плакав людськими сльозами, і підвели його до господаря, полеглого в останній битві з вічністю, також було зарізано. І жеребця його, тонконогого дивовижного молодого жвавого красеня, котрий так само сильно відрізнявся від бойових приземкуватих коней, як колишня принцеса, рабиня Ют, від інших втомлених, спрацьованих, змучених смаглявих чорнокосих рабинь, – коня його також закололи. Всі, хто бачив кри-ваве поховання вождя, були вбиті. Їхні передсмертні сльози, їхня невинна кров залишилася на золоті, на коштовностях, на мечі легендарному, на луках, стрілах та буденних речах, необхідних у посмертній подорожі душі царя та життя в іншому світі.

      Равке перепорпала все, оглянула кожну річ, що її поклали вождеві із собою в далеку путь, нишпорила, принюхуючись, шумно і часто втягуючи носом, крутячи головою, як щур, обмацувала чутливими своїми пальцями складки одягу. Що вона шукала? Знаходила непотрібне, струшувала з рук куди прийдеться. Що розшукувала? Нікому не було відомо. Голосила страшно, захлиналася, та пошуків не припиняла. Рухалася дедалі повільніше і важче, а згодом, відчувши щось нездоланне, фатальне, схопилася з її єдиною дорогоцінною любов’ю, з дитятком її, з Молодшим, потяглася другою рукою до нього зі смердючого крикливого натовпу, не дотягнувшись, пройшла на негнучких невірних ногах, закричала: «Каміііінь, Хлопчик! Зник камінь, Хлопчик!», раптом легко зітхнула, тихо та ніжно засміялася своїм дивовижно ніжним дитячим сміхом, який ніби нікому не належав і був занесений випадково південним вітром, промовила здивовано й смиренно: «Як же не знайшла? Як же не встигла?», та й упала замертво, одразу ж почорнівши на обличчі ще більше, втупившись порожніми очима в байдужі до неї, незнайомі з нею, здивовані старі небеса.

      Епоха лютого божевільного вождя скінчилася. За його злочини розплатився його народ. Своїм життям розплатився, проклятий світом, господарем якого він хотів себе вважати, народ, що довірливо йшов за своїм царем до пекла, народ по суті своїй невинний, проте дикий та неосвічений, народ, котрий не вмів нічого, крім як сліпо вірити вождеві, йти за ним, грабувати, вбивати і гинути.

      Тих, хто вцілів, охопив спершу відчай, страх, а потім апатія та заціпеніння. І втратили силу колишні воїни божевільного лютого царя. І невдовзі вони зникли, ніби їх і не було. Одні підпалили поселення і випили отруту. Інші, боягузливі, ті, що не прийшли на похорон, забрали своїх