Аргідава. Марiанна Гончарова

просто аспірантисько.

      «Ну ось… – подумала вона тоді і скисла. – Ще цього мені бракувало!» А чого саме, вона собі боялася зізнатися. Але неначе всю накопичену за ці півгодини, чи скільки там, зігріту сонцем короткої прогулянки радість зі смаком краденої черешні, усі збіги та влучності, усе це ніби забрали в Гнатовому дурнуватому портфельчику, немовби її, цієї радості, й не було, а все їй просто здалося, вигадалося. «Ну і зрештою, чого я хочу?» – думала вона. Кудлата, ненафарбована, в старих шортах, якась одна з тисячі студенток університету.

      І хоча Маруся серйозно засмутилася, не зізнавалася собі в цьому, намагаючись не показувати цей смуток кумедній і чарівній Гнатовій сестричці, того ж дня вона познайомила Асю зі своїми друзями, із сусідами, а заочно – з Мірочкою та її сестрою Раюнею, майбутніми лікарями, котрі виїхали разом із батьками до Ізраїлю. Показала квартиру, де вони жили, стіл під виноградом, де всі разом сиділи – грали, читали, їли. Познайомила і зі своєю сливою-угоркою. Вони з Асею навіть залізли туди і трохи посиділи серед гілок. Втім, розмовляти Марусі хотілося тільки про те, про що нікому говорити було не можна. А сестрі Асі й поготів.

      «Втелющилась я, одне слово. Міцненько втелющилась, – констатувала подумки Маруся. – Невже закохалася? Коза».

Видіння

      …а закінчилося його велике і страшне життя за мить до сходу сонця.

      На світанні, коли жінки вирушали по воду до джерела, Равке зайшла до покоїв, побачила його, нерухомого, закривавленого, і зрозуміла одразу, що він не дихає. А вірила ж раніше, що безсмертний, всемогутній, безстрашний, повновладний повелитель світу. Збагнула одразу, що пізно його повернути, воскресити: ні живою водою, ні кров’ю людською, ні соком гірким полиновим, ні словами втішними та лагідними, ні замовляннями, ні бурмотінням чаклунським не підняти. Ніщо вже не допоможе. Вона, годувальниця його престаріла, що мала славу відьми степів та пустель, немов ковила, моталася світом за божеством своїм, безпритульна, брудна, у дранті з пір’ям і в лахмітті зі смердючих шкур – непристойно вбрана, – що їла вона, що пила, ніхто не знає, чим животіла, коротаючи ночі біля порога його, годувальниця його Равке. Вона хрипко заревла, заверещала, застогнала, видираючи сплутані сиві коси, що ніколи не бачили гребеня, сто років тому дрібно й туго заплетені, звиті, скручені, немов змії, по всій худій маленькій голові, почала завивати, дряпаючи зморшкувате, немовби глиною вкрите обличчя, закинувши голову, розхитуючись, мукаючи, переступаючи з ноги на ногу, витанцьовуючи безглуздий, страшний, дикий божевільний танець, приказуючи:

      – Аииииии! Аииии! Змовкни все! Цаааря-ааа убито! Вбито! Дитяааа! Божество наше! Життя моє! Помер! Що ж ти накоїв, мій хлопчику?!

      З лютим галасом, б’ючи в паніці крилами, злетіли сотні круків, каркаючи гортанно, оглушливо. Равке раптом застигла, дивлячись перед собою, не витираючи мокрого від сліз обличчя і не бачачи нічого скляними очима, випростала вперед повільно руку, обвішану моторошними гримучими браслетами зі шкіри