Аргідава. Марiанна Гончарова

силою звуку загрозливо заволала кудись удалечінь:

      – Вар-рре-ерік! Варррре-е-ерік, зарррраза, приб’ю тебе зовсім, Варерік!

      Варерік не відгукувався. І взагалі ніхто не відгукувався. Тітка Катерина погукала ще Віталіка, потім Льончика, знову Вареріка, знову угукнула, мовчки відібрала у Марусі ніж, підхопила миску з недбало почищеними овочами й, не кажучи ні слова, увійшла в дім. Маруся залишилася на ґанку винувато й понуро догризати сиру картоплину й дивуватися, куди ж усі поділися.

      По обіді, ближче до вечора, подруга і сусідка Мірочка стукнула у віконце, мовляв, виходь.

      – Тільки заприсягнись мені, Марусю, що ти нікому не скажеш, що я тобі сказала, і нікому не скажеш, що ти обіцяла, що нікому не скажеш! – прошепотіла Мірочка, коли вони видряпалися на стару сливу-угорку, де зазвичай ділилися секретами та розмовляли про серйозні речі.

      – Як заприсягтись?

      – Ну, скажи так: та щоб я стала товстою і прищавою, та щоб я провалилась на академконцерті, та щоб я заграла ліву руку, та щоб у мене зник музичний слух! Та щоб на мій день народження! батьки забули! мене! привітати! І щоби всі-всі забули привітати і нічого, ні-чо-го, абсолютно ні-чо-го не подарували!

      – …нічого не подарували, – зі сльозами в голосі, холодіючи від жаху, повторила Маруся страшну обітницю, – ні-чо-го. Всі-всі. І бабуся щоб нічого. І дідусь. І сестра Ліна. І тітонька моя, і дядечко. І сестри всі двоюрідні та троюрідні. І ніколи? – В голосі її забриніли сльози.

      – Ніколи, – категорично підтвердила Мірочка.

      Простодушна Маруся одразу ж була готова забути дату свого народження назавжди, ніколи не отримати цуценя в подарунок. Але дізнатися, куди водночас поділися діти всього двору, немовби їх забрав щуролов із сопілкою, їй було необхідно.

      Мірочка не інтригувала, не грала очима й не шантажувала. Маруся було її другом, і Міра хотіла з нею поділитися. Мірка була добра людина. Та, власне, і зараз вона молодчина.

      – Ти знаєш, що під старим містом є підземний хід?

      Підземний хід! – У потилиці зашуміло, залоскотало в носі, дихнуло принадною таємницею. Маруся похитнулася і ледь не гепнулася з дерева – підземний хід! Отже, він є?! Отже, правда. Вони були там, у підземеллі! Вони там були. І мене не взяли з собою! Дурний рояль. Дурнувата музична школа. Дурнуватий Бах. Все дурне! Вони мене не дочекалися! Як вони могли?! Це я, я мала увійти туди першою, тому що, ну як же ж?! Хто їм розповідав про одеські катакомби, про підземелля Київської лаври, про підземні ходи Гатчини, про таємні підземелля Шамбали, врешті-решт – все-все, розказане Тишком, коли вона зливалася зі стіною і робилася непомітною, щоб її не вигнали спати, бо пізно, а завтра до школи, і дали послухати, про що говорять Тишко та його друзі, з далеких мандрів повернувшись!

      – Та вони й не збиралися тебе чекати, – Мірочка знизала плечима: – Розумієш, Вовця сказав, щоб тобі ні слова не говорили, бо ти дивна…

      І далі Мірочка розповіла, як усі обговорювали, що Маруся замислюється раптом про щось, неначе засинає стоячи. І – страшно дивитись їй в очі.

      – І клич – не клич, ти стоїш і бачиш щось для нас невидиме.