Грішниця. Олена Печорна

на стіні й тихий шурхіт снігу за вікном.

      – Дякую, що вислухали. Розказала, і ніби дихати стало легше. Нехай щаслива буде дівчинка – по-справжньому.

      Вхідні двері рипнули, Марія Степанівна з рум’янцем на щоках розігнала появою всі тіні й тишу.

      – О! А в нас гості. Що, дівчата, посиденьки справляємо?

      – Та ось, Ніна зайшла, розважила трохи.

      Та зашарілася й ніяково заховала погляд.

      – Погана з мене розважальниця.

      – Які ж ви ще молоді-зелені, дівчатка. Давай-но мого домашнього винця вип’ємо, малинового. За маленьку Ніну. Вітя дзвонив, сказав, що дочку Ніною назвав.

* * *

      Добре прокидатися вранці в теплому м’якому ліжку, коли під ковдрою ховаються ще рештки нічних сновидінь. Напевно, саме в таких ліжках дітям сняться радісні та яскраві сни, у яких вони літають. Не знаю. Того ранку, прокинувшись, я думала, що вперше провела ніч спокійно, жодного разу не прокинувшись від п’яного хропіння батька чи сонної лайки матері. Десь у сусідній кімнаті було чути, як Мишко щось розповідав Світланці, скоріше навіть демонстрував свою колекцію іграшок. Останнє забавляло маленьку, і вона сміялась отим першим дитячим сміхом, на який неможливо не посміхнутись у відповідь. Скрипнули двері, у них з’явилася вся в сонячних зайчиках тітка Люда.

      – Доброго ранку, хороша моя. Зізнавайся, хто наснився кралечці? Бо дівчатам на новому місці приходять у сни наречені.

      Я розгублено закліпала очима. Мені наснилася довга черга, в якій чомусь стояли самі чоловіки, а я ніяк не могла збагнути, за чим же вони стоять.

      – Ох ти ж, моя розумнице, очевидно, претендентів на твої руку й серце вистачатиме. Ну все, зайчику. Вмиватися та до столу.

      На столі в тарілках парувала каша. Миски були великі, з рожевими квіточками по краях. У мене й зараз вони перед очима. Квіти настільки личили будинку й самій господині, що здавалися єдиним цілим.

      – Ларисо, це вже третя порція каші. Вистачить, а то потім буде зле.

      Я проковтнула останню ложку й підняла очі від пустої тарілки. Я справді не могла зупинитися сама. Постійні недоїдання й голод не відпускають так просто, від них важко позбавитись одразу. Тим паче, що переді мною була справжня молочно-рисова каша. Густа, солодка-солодка, з великими жовтими плямами розтопленого вершкового масла. Потім ми пили чай, такий же солодкий і смачний, з великих чашок, на яких рожевіли ті самі квіточки. Я дивилася на Мишка, задоволену Світлану, що примостилася на руках у господині, і відчувала якимось шостим чуттям, що саме так і має виглядати справжня сім’я. Не вистачало, правда, господаря, однак дядько Микола їздив у далекі рейси і вдома бував рідко.

      Натомість до нас кожного дня приходив Валентин Іванович. Високий чоловік в окулярах, крізь які на світ дивились очі кольору тепла. Мишко називав його Айболитем, а той лише посміхався, робота дитячого лікаря була справді його покликанням. Під час щоденних оглядів він не викликав і тіні страху, рекомендував якісь ліки, у більшості – вітамінні комплекси, а потім