Грішниця. Олена Печорна

та крапельницях. Лікарі боролися за її життя довгих два тижні, чотирнадцять днів повної невагомості. Батько весь час ходив по колу, скільки він їх зробив? Точно, що декілька тисяч. Саме тоді Вітя прийшов до лікарні й просто сів поруч. Так почалася наша історія.

      Почуття зашкалювали, ми не могли бути не разом, бо тоді здавалося, що життя проходить повз і його треба хапати за руку, щоб втриматися. Мамі покращало, вона поступово приходила до тями, хоча повного одужання ніхто з лікарів не гарантував, навпаки… Однак ми вірили, вірила й вона, бо надто страшно вже виглядав інвалідний візок у кутку палати. На все був потрібен час, багато часу й повна підтримка близьких. Коли маму забрали додому, за нею потрібно було доглядати, тому я перейшла на індивідуальне навчання. Було дуже важко, як фізично, так і морально. Тільки пізно увечері, коли матір засинала, у вікно тихесенько стукав Вітя і я виходила в його обійми, де могла бути слабкою, могла плакати та сумніватися, могла бути собою. Не дивно, що тоді він став найближчою людиною у Всесвіті, адже мама якось відсторонилася. Їй ставало краще, однак вона була ніби не з нами. Це важко пояснити словами. Зараз я починаю розуміти: вона відчула, що з батьком коїться щось не те, і боялася бути для нього не більше, ніж тягарем, який хочуть, але не можуть скинути.

      Він зміг. Одного разу акуратно зібрав речі й вийшов, так само акуратно зачинивши за собою двері. Не було ні пояснень, ні розмов, жодного «пробач» чи «прощавай». Я дивилася на матір, у якої в спині стирчав ніж. Ця втеча настільки болісно вдарила по її вірі в себе, що вона просто припинила боротись. Лежала байдужа й тиха – ніби овоч. Лише раз заплакала, коли сусідка, тітка Тоня, прийшла, щоб проклинати батька. Він нібито зійшовся з якоюсь жінкою в місті, здоровою, повноцінною жінкою, а в мами лишився її інвалідний візок.

      Я жила із самою оболонкою людини, яку по інерції називала мамою. Якби не Вітя, то можна було б збожеволіти. Він допомагав, чим міг. Допомагав по господарству, у хаті, а ще весь час повторював, що я заслуговую на більше, на справжнє щастя, й обіцяв його мені. Я ж знала, що він ніколи не говорить того, чого не може зробити.

      Уперше ми розлучилися надовго, коли Вітя поїхав на навчання. Одразу ж почав підробляти, спав по чотири години на добу й із неймовірною впертістю прагнув стати на ноги. Я теж влаштувалася позмінно в нашу крамницю, адже про навчання й говорити не доводилося. У мене на руках була немічна мама. Іноді вночі прокидалася в повній тиші й думала, що потрапила в коло, з якого вже не вирватись. Жила одним – зустрічами з Вітею, вони ж нагадували спалахи на сонці – такі ж яскраві й такі ж короткі. Його мама вже потай називала мене невісткою й збирала гроші на весілля. Після закінчення навчання Вітя віддався роботі повністю й настільки успішно, що якийсь із його інженерних винаходів навіть запатентували, тому молодому перспективному спеціалісту виділили окреме житло. Двокімнатна квартира в непоганому районі міста. Вітя примчав до мене з оберемком троянд і непереборним бажанням нарешті вирвати звідси.

      Ніна заплющила очі, а по щоках поповзли солоні доріжки.

      – Я