Бійцівський клуб. Чак Поланік

Це вона бреше. Сьогодні ввечері ми називали себе: я – Боб, я – Пол, я – Террі, я – Девід.

      Я ніколи не кажу свого справжнього імені.

      – Тут із раком, еге ж? – сказала вона.

      А тоді додала:

      – Що ж, привіт. Я – Марла Зінґер.

      Ніхто не сказав Марлі, з яким саме раком приходять сюди. Тоді ми всі були надто заклопотаними, бавлячи кожен свою внутрішню дитину.

      Марла знову затягується цигаркою, доки чоловік плаче в неї на шиї.

      Я спостерігаю за нею з-поміж Бобових драглистих цицьок.

      На думку Марли, я вдаю хворого. Наступної ночі після того, як побачив її, я не зміг заснути. Відтоді я не сплю. І все ж я був першим, хто почав удавати. Хіба що всі ці люди з усіма їхніми негараздами, з їхнім кашлем і пухлинами теж удають. Усі, навіть Боб, цей здоровенний бугай. Ця велетенська бодня сала.

      Погляньте лиш на його прилизане волосся.

      Зараз Марла курить і зводить очі під лоба.

      У цю мить моя брехня відбивається в Марлиній, і я бачу саму тільки брехню. Посеред усієї їхньої правди. Усі вони чіпляються за життя, наважуючись звірити свій найбільший страх: що смерть уже на порозі, а до рота кожному з них уставлено дуло пістолета. Марла плаче й зводить очі під лоба, мене… мене ж поховано під схлипами Великого Боба, і зненацька навіть сама смерть і ті, що вмирають, проходять просто переді мною зі штучними квітами, немов відеозапис якоїсь дріб’язкової події.

      – Бобе, – кажу я, – ти мене розчавиш.

      Спершу я шепочу, потім підіймаю голос:

      – Бобе, – я намагаюся не кричати, але не стримуюсь і волаю: – Бобе, мені треба до сральні!

      У вбиральні над раковиною висить дзеркало. Якщо так триватиме й далі, я зустріну Марлу Зінґер у «Понад межами», групі для хворих на паразитарний розлад мозку. Марла буде там. Певна річ, Марла буде там. Я сяду коло неї – ось що я зроблю. Після знайомства, медитації, семибрамних палаців, кулі білого цілющого світла, після того як ми відкриємо свої чакри, коли настане час обійматися, я схоплю цю сучку.

      Притиснувши їй руки до боків, я прошепочу їй у саме вухо. Марло, скажу я, ти все вдаєш. Забирайся геть.

      У моєму житті немає більше нічого справжнього, крім цього, а ти все руйнуєш.

      Ти велика артистка.

      Наступного разу, коли я зустріну її: Марло, скажу я, я не можу спати, коли ти тут. Мені це потрібно. Забирайся геть.

      3

      Ти прокидаєшся в міжнародному аеропорту Ейр-Гарбор.

      Щоразу, коли літак, злітаючи або сідаючи, занадто хилився на бік, я молився, щоб сталась аварія. На саму думку, що ми всі помремо, напхані, мов тютюн, безпорадним гамузом у фюзеляж-сигару літака, безсоння відступало перед нарколепсією[3].

      Ось так я зустрів Тайлера Дьордена.

      Ти прокидаєшся в аеропорту О’Хара.

      Ти прокидаєшся в аеропорту Ла-Ґвардія.

      Ти прокидаєшся в аеропорту імені Лоґана.

      Тайлер підпрацьовував на півставки кіномеханіком. За своєю природою він міг працювати тільки вночі. Коли якийсь кіномеханік телефонував і повідомляв, що захворів, спілка

3

Нарколепсія – захворювання нервової системи, що характеризується денними нападами непереборного сну.