Бійцівський клуб. Чак Поланік

як іще одна картотечна шафа випадає з вікна, шухляди вивалюються в повітрі; підхоплені вітром, стоси білого паперу розлітаються навсібіч.

      Вісім хвилин.

      А тоді пішов дим. Дим із розбитих вікон. Десь за вісім хвилин підривна команда активує запальний заряд. Запальний заряд підірве основний, опорні стовпи розсиплються на порох, і світлини Паркер-Морріс-білдінг потраплять у всі підручники історії.

      П’ять серійних світлин, зроблених у сповільненому режимі. Ось хмарочос стоїть. На другій світлині він нахилиться на десять градусів. Потім на двадцять. На четвертій світлині вежа хмарочоса завмре під кутом сорок п’ять градусів, коли кістяк будівлі вже не триматиме її і вона вигнеться ледь помітною дугою. На останньому фото вежа – усі її сто дев’яносто один поверх – гепне на Національний музей, що і є справжньою Тайлеровою ціллю.

      – Це наш світ, тепер це наш світ, – каже Тайлер. – Усі ті стародавні люди мертві.

      Коли б я знав, на що воно вийде, я понад усе волів би вже померти й бути зараз на небесах.

      Сім хвилин.

      Я стою на вершечку Паркер-Морріс-білдінг із Тайлеровим пістолетом у роті.

      Поки столи, шафи, комп’ютери метеорним потоком летять у натовп, що зібрався довкола хмарочоса, поки з розбитих вікон бурхає дим, а за три квартали звідси підривна команда поглядає на годинник, я думаю про справжню причину цього всього. Пістолет, анархія, вибух – усе це насправді через Марлу Зінґер.

      Шість хвилин.

      У нас тут щось на кшталт отого трикутника. Мені потрібен Тайлер, Тайлерові потрібна Марла. Марлі потрібен я.

      Мені Марла не потрібна, а Тайлерові не потрібен я, більше не потрібен. Тут не йдеться про любов, що піклується. Тут ідеться про власника, що володіє.

      Коли б не Марла, Тайлер не мав би нічого.

      П’ять хвилин.

      Може, ми й станемо легендою, а може, й ні. Постривай, кажу я.

      Що б ми знали про Ісуса, якби ніхто не написав Євангелій?

      Чотири хвилини.

      Я пересовую язиком дуло так, щоб воно впиралося мені в щоку. Тайлере, друзяко, кажу я, ти хочеш стати легендою? Я зроблю тебе легендою. Я був поруч від самого початку.

      Я все пам’ятаю.

      Три хвилини.

      2

      Бóбові здоровенні ручиська зімкнулися довкола мене і втисли в темну заглибину між його новонадбаними обвислими й пітними цицьками, такими величезними, яким видається нам сам Бог. Щоночі ми зустрічаємося тут, у підвалі церкви, де зараз купа людей: оце Арт, це Пол, а це Боб. Бобові плечі широчезні, як небокрай. Поглянувши на його волосся – густюще, біляве, з неприродно прямим проділом, – можна побачити, що буде, коли переборщити з кремом для укладання зачіски.

      Бобові руки обхопили мене, а його долоня притискає мою голову до його новонадбаних цицьок, що виросли на широких, немов барило, грудях.

      – Усе буде гаразд, – каже Боб. – Поплач.

      Усім своїм тілом, від голови до ніг, я відчуваю, як усередині Боба йдуть хімічні реакції: перетравлюється їжа і згоряє кисень.

      – Може,