Бійцівський клуб. Чак Поланік

вухо до вуха, зчепившись, наче борці. Чоловік, який у парі з єдиною жінкою, поклав лікті їй на плечі, один лікоть з одного боку, другий з другого так, що її голова опинилася між його руками. Сховавши обличчя їй у шию, він плаче. Голова жінки схилена набік, її рука раз по раз підносить до рота цигарку.

      Я виглядаю з-під пахви Великого Боба.

      – Усе моє життя! – голосить Боб. – Що я роблю? Навіщо? Я не знаю!

      Єдина жінка тут, у групі підтримки хворих на рак яєчок «Лишаймося чоловіками разом», курить цигарку, зігнувшись під вагою незнайомця, і погляд її зустрічається з моїми очима.

      Фальш.

      Фальш.

      Фальш.

      Коротке тьмяне чорне волосся; великі, як у японській анімації, очі; сама тоненька – ані краплини жиру, наче в молочних відвійках; із обличчям жовтявого, як маслянка, кольору; у сукні зі шпалерним візерунком темно-червоних троянд. Цю жінку я бачив у п’ятницю ввечері в групі підтримки сухотників. У середу вона була на круглому столі для хворих на меланому. А в понеділок – у дискусійному гуртку «Твердо віримо» для тих, хто слабує на білокрів’я. Посередині її голови кривулястою блискавкою на черепі біліє проділ.

      Коли поглянути на ці групи підтримки, всі вони мають невиразні життєствердні назви. Група для тих, хто страждає від паразитів крові, яку я відвідую в четвер увечері, називається «Чисті й вільні».

      Група для хворих на мозкових паразитів – «Понад межами».

      А в неділю по обіді тут, у підвалі єпископальної церкви Святої Трійці, у групі «Лишаймося чоловіками разом», – знову ця жінка.

      Що найгірше – я не можу плакати, коли вона дивиться.

      Понад усе я любив, коли Великий Боб обхоплював мене і ми разом безнадійно ридали. Ми всі так багато постійно працюємо. Тільки тут я міг по-справжньому відпочити й розслабитися.

      Тут моя відпустка.

      Я потрапив до моєї першої групи підтримки два роки тому, після чергових відвідин лікаря з приводу свого безсоння.

      Три тижні – я не стулив очей ані на хвилину. Три тижні без сну, і ти немов позбуваєшся власного тіла, все навкруги постає в іншому вимірі. Лікар сказав:

      – Безсоння – це лише симптом чогось більшого. Вам треба зрозуміти, що не гаразд. Прислухайтесь до власного організму.

      Я хотів тільки одного – спати. Я хотів маленькі синенькі 200-міліграмові пігулки амобарбіталу, або синьо-червоні, схожі на набої капсули туїналу, або ж червоні, як губна помада, таблетки секоналу.

      Лікар порадив мені жувати корінь валеріани й більше рухатись. Урешті-решт сон має повернутися.

      Поглянувши на моє почорніле й зіжмакане, як перележана груша, обличчя, можна було б подумати, що перед вами мрець.

      Лікар сказав мені навідатись у вівторок увечері до церкви Першого Причастя, якщо я хочу побачити справжні страждання. Побачити людей, хворих на мозкових паразитів. На дегенеративні кісткові захворювання. На психоорганічний синдром. Подивитися, як почуваються хворі на рак.

      То я й пішов.

      У першій групі, до якої я потрапив, ми знайомилися: привіт, це Еліс, це Бренда,