Загадковий нічний інцидент із собакою. Марк Геддон

смугу посередині дороги, а він скрикнув:

      – Облиш цю справу, заради всього святого!

      Я зрозумів, що він розсердився, оскільки він кричав, і я не хотів його сердити, тож мовчав, поки ми не приїхали додому.

      Коли ми зайшли крізь парадні двері, я пішов на кухню, взяв для Тобі морквину, піднявся нагору, зачинив двері до своєї кімнати, випустив Тобі й дав йому морквину. Потім я увімкнув комп’ютер, зіграв 76 партій в «Сапера» й закінчив найскладніший рівень за 102 секунди, а це лише на 3 секунди гірше за мій рекорд, який становить 99 секунд.

      О 2:07 ночі я вирішив, що хочу випити води з апельсиновим сиропом перед тим, як почистити зуби й лягати спати, тому спустився на кухню. Батько сидів на дивані, дивився телевізор і пив шотландське віскі. Із його очей лилися сльози.

      – Тобі сумно через Веллінгтона? – спитав я.

      Він довго дивився на мене й дихав носом. Потім озвався:

      – Можна й так сказати, Крістофере. Можна й так сказати, авжеж.

      Я вирішив залишити його на самоті, бо коли мені сумно, то я хочу бути на самоті. Тож я більше нічого не сказав. Я просто пішов на кухню, намішав собі води з апельсиновим сиропом і повернувся нагору до своєї кімнати.

      43

      Мати померла 2 роки тому.

      Одного дня я повернувся зі школи, і ніхто не відчинив двері, тож я пішов і дістав потаємний ключ, який ми ховали під вазоном біля чорного входу. Я зайшов у будинок і повернувся до моделі танка «Еарфікс Шерман», яку я тоді складав.

      Батько прийшов із роботи за півтори години. У нього є своя фірма, і він займається ремонтом бойлерів і опалювальних систем разом із чоловіком на ім’я Родрі, своїм підлеглим. Він постукав у двері моєї кімнати, прочинив їх і спитав, чи я не бачив Матір.

      Я сказав, що не бачив, а він спустився на перший поверх і став телефонувати. Я не чув, про що він говорив.

      Потім він піднявся до мене в кімнату й сповістив, що йому треба ненадовго поїхати, але він не знає напевне на скільки. Він сказав, якщо мені щось знадобиться, то я маю дзвонити йому на мобільний телефон.

      Його не було 2 ½ години. Коли він приїхав, я спустився на перший поверх. Він сидів у кухні й дивився у вікно на заднє подвір’я, на сад зі ставком і ржавим залізним парканом, на верхівку дзвіниці церкви на Менстед-стрит, яка схожа на замок, оскільки побудована в романському стилі.

      – Боюся, ти ще нескоро побачиш свою маму, – сказав Батько.

      Коли він це говорив, то не дивився на мене. Він продовжував дивитися у вікно.

      Зазвичай люди дивляться тобі в обличчя, коли звертаються до тебе.

      Я знаю, що вони вгадують мої думки, але я не можу вгадати їхні. Це наче сидіти в кімнаті з дзеркалом однобокого спостереження, як у фільмах про шпигунів. Тож мені було затишно, коли Батько говорив зі мною, але на мене не дивився.

      – Чому? – спитав я.

      Він довго не відповідав, а потім сказав:

      – Твою маму довелося покласти в лікарню.

      – А ми можемо її навідати? – спитав я, оскільки мені подобаються лікарні. Мені подобаються лікарняні уніформи й пристрої.

      – Ні, – відповів Батько.

      – Чому ні? – спитав я.

      – Їй