Загадковий нічний інцидент із собакою. Марк Геддон

хотів ти зашкодити поліцейському?

      Я подумав над цим і відповів:

      – Ні. Я не хотів зашкодити поліцейському. Я просто не хотів, щоби він мене торкався.

      – Ти ж знаєш, що поліцейських бити не можна? – сказав тоді він.

      – Так, знаю, – відповів я.

      Кілька секунд він мовчав, а потім спитав:

      – Крістофере, це ти вбив собаку?

      – Я не вбивав собаку, – відповів я.

      – Ти знаєш, що поліцейським не можна брехати і що можна нажити собі дуже великого лиха, якщо так робити? – спитав він.

      – Так, – сказав я.

      – Добре, а ти знаєш, хто вбив того собаку? – поцікавився він.

      – Ні, – заперечив я.

      – Ти не брешеш? – спитав він.

      – Ні, я ніколи не брешу, – сказав я.

      – Гаразд. Я відпущу тебе з попередженням, – промовив тоді він.

      – Ви дасте мені документ на кшталт сертифіката, який можна зберігати вдома? – спитав я.

      – Ні, попередження означає, що ми зробимо запис про твій вчинок – що ти вдарив поліцейського, але випадково і ти не хотів йому зашкодити, – відповів він.

      – Але це було не випадково, – сказав я.

      – Крістофере, благаю тебе, – втрутився тоді Батько.

      Поліцейський стулив рота, гучно видихнув крізь ніздрі й сказав:

      – Якщо ти знов ускочиш у халепу, ми дістанемо цей запис і побачимо, що тобі вже було зроблено попередження, тож ми поставимося до тебе серйозніше. Ти розумієш, що я тобі кажу?

      Я відповів, що розумію.

      Потім він сказав, що ми можемо йти, встав і відчинив двері, і ми вийшли в коридор до приймального столу, де я забрав свій швейцарський армійський ніж, шматок дроту, елемент дерев’яної головоломки, 3 пластівці щурячого корму для Тобі, 1,47 фунта, канцелярську скріпку та ключ від вхідних дверей, які були складені в маленький поліетиленовий пакет, а потім ми пішли до машини Батька, яку він припаркував біля відділка, і поїхали додому.

      37

      Я ніколи не брешу. Мати казала, це тому, що я хороша людина. Але це не тому, що я хороша людина. Це тому, що я не вмію брехати.

      Мати була маленькою жінкою, від якої приємно пахло. Інколи вона носила теплу рожеву кофту на блискавці та з невеличкою нашивкою зліва на грудях, на якій було написано: «Берґгаус».

      Брехня – це коли ти розповідаєш щось таке, чого насправді не було. У певному місці й у певний час може відбутися тільки одна подія. Але існує безліч подій, які не відбулися саме в той час і саме в тому місці. І коли я уявляю щось, чого не було, то одразу починаю думати про всі інші речі, які не сталися.

      Наприклад, сьогодні вранці я з’їв вівсяні пластівці й випив гарячий молочний коктейль із полуницею. Але якщо я скажу, що снідав шоколадними подушечками та чашкою чаю[3], то одразу почну думати про кавові хрустики, лимонад, кашу, газованку «Доктор Пеппер» і про те, як я не снідав у Єгипті, і що в кімнаті не було носорогів, і що Батько не був одягнений у водолазний костюм тощо, і навіть від того, що я про це пишу, мені паморочиться в голові й стає страшно – так само я почуваюся, коли стою на останньому поверсі дуже високої

3

Але я б не став запивати шоколадні подушечки чаєм, оскільки і подушечки, і чай коричневі.