Син начальника сиріт. Адам Джонсон

Чон До.

      – А я на консервний завод не вернуся.

      – Ніколи?

      – Ні, – кивнула вона. – Поїду до Пхеньяна.

      – Поїдеш до Пхеньяна…

      – Отож.

      У закутку валізи під підкладкою вона знайшла вже застарілі дозволи на пересування, у яких стояли штампи всіх пунктів перевірки від Кесона до Чхонджина.

      – Зазвичай на це йде тижнів зо два, але хтозна, це може статися в будь-який момент, – продовжила ділитися планами жінка.

      – Що саме?

      – Мені видадуть чоловіка на заміну.

      – І ти гадаєш, він буде в Пхеньяні?

      – Я ж дружина героя!

      – Тобто ти хочеш сказати, удова героя.

      – Не кажи такого слова, – обурилася вона. – Мені воно огидне.

      Чон До допив свій відвар і повільно, обережно ліг назад.

      – Послухай, – сказала вона, – те, що з моїм чоловіком трапилося, це жах. Навіть думати про це не можу. Серйозно, щойно думка в мене спрямовується в той бік, у мені щось просто відвертається від цього. Але ми й одружені були всього-на-всього кілька місяців, і більшу частину того часу він був у морі з тобою.

      Щоб сісти, він зробив титанічне зусилля, тож, коли голова вже торкнулася матрацу, приємно було здатися на милість утоми, і ця приємність перекрила всі неприємності лікування. У Чона До боліло майже все, а проте тілом розлилося блаженне відчуття, неначе він цілий день пропрацював на кораблі зі своїми товаришами. Чон До заплющив очі й відчув, як у голові шумить. Коли ж розплющив, сонце вже хилилося на захід. У Чона До було таке відчуття, ніби він прокинувся від звуку дверей, які вона зачинила за собою. Трохи перевернувся й зміг побачити куток кімнати. Там стояв тазик, у якому вона милася. Йому хотілося дотягтися й помацати, чи вода в ньому ще тепла.

      Споночіло, і нагодився капітан. Засвітив пару свічок і сів на стілець. Чон До помітив, що капітан приніс якусь торбу.

      – Слухай, синку, – промовив капітан і дістав з торби шматок тунця й дві пляшки «рьоксону». – Пора повертати тобі здоров’я.

      Капітан відкрив пляшки й нарізав сиру рибу боцманським ножем.

      – За героїв! – сказав капітан, і обидва мляво випили. А от тунець – це було якраз те, чого Чону До дуже хотілося. Жир моря пахнув дивовижно, наповнював ароматом весь рот, і Чон До насолоджувався цим смаком.

      – Добрий був вилов? – спитав Чон До.

      – Вода аж кипіла. Але без вас із другим помічником усе, звичайно, не те. Ми двох матросів узяли на підмогу з «Квана Лі». Чув, що їхній капітан залишився без руки?

      Чон До кивнув.

      Капітан похитав головою:

      – Ох, мені дуже шкода, що вони так тебе обробили. Я й попередити тебе хотів, але це однаково не допомогло б…

      – Нехай, усе вже позаду.

      – Найважче позаду, і ти пройшов його гідно, ніхто, крім тебе, так не зміг би! Ну, а тепер – нагорода, – мовив капітан. – Вони дадуть тобі трохи часу зализати рани й розібратися, що до чого, а потім почнуть із тобою носитися. Герой, який ризикнув життям під дулами гвинтівок, рятуючи іншого героя, якого американці кинули акулам! Та ти ж будеш легендарною особою. Вони