Син начальника сиріт. Адам Джонсон

провисіла на гачку всю ніч і зовсім очманіла, відчуваючи близьку смерть. Коли її витягли з води, вона слабко відкривала й закривала рот – радше заради кисню, ніж щоб знищити того, хто прирік її на повільну смерть.

      Капітан попросив стернового тримати руку Чона До.

      – Ні, – відмовився Чон До. – Я сам.

      Перший помічник із машиністом підняли акулу, яка від носа до хвоста була завдовжки майже два метри.

      Чон До глибоко вдихнув і розвернувся до капітана:

      – Акули, зброя, помста, – сказав він. – Розумію, я сам це вигадав, але в таку байку навряд чи хто повірить.

      – Твоя правда, – погодився капітан. – Зате цю історію вони зможуть використати.

      Коли вони покликали допомогу по радіо, береговий патруль супроводив їх до Кінчхе, де на причалі зібрався цілий натовп. Там була парочка представників міністерства інформації, двоє журналістів із «Родон сінмун», якісь місцеві правоохоронці, яких ніколи в житті не побачиш, якщо ти не п’яниця. Труби нового консервного заводу парували, отже, там відбувався цикл стерилізації, тож працівники сиділи на перекинутих відрах, виглядаючи того чоловіка, який бився з акулами. Навіть вуличні хлопчаки й діти-каліки прийшли поглянути на це видовище, тихцем визираючи крізь скло баків з рибою, і їхні обличчя витягалися й змінювали форму, коли повз пропливали косяки японської ставриди.

      До Чона прийшов лікар із пакетом крові. Він став шукати вену на пораненій руці, але Чон До зупинив його:

      – Якщо ви переливатимете в цю руку, вона назад не виллється?

      – Послухай, я лікую тільки героїв, – мовив лікар. – Так що на крові я знаюсь. І заливати треба якраз туди, звідки витікає.

      Тоді він вставив катетер у вену за кісточкою пальця, відкрив клапан системи і дав Чону До пакет, щоб він тримав його вгорі здоровою рукою. Лікар розгорнув закривавлену футболку, і щодо рани сумнівів не було: акулячі зуби. Вони, як шматки битої пляшки, пройшли на всю глибину; коли рану промили, то в глибині кожного сліду зуба стало видно білу кістку руки.

      Репортерові з міністром Чон До коротко переповів своє зіткнення з американською агресією. Багато запитань йому не ставили. Схоже, їх цікавили додаткові докази. Раптом перед ним виріс той самий старший чоловік – сива стрижка й покручені руки, – який того разу забрав другого помічника. Одягнений він був у той самий сірий костюм, і зблизька Чон До бачив, що повіки в нього такі важкі, ніби він, говорячи, давав очам відпочити.

      – Мені потрібно підтвердити деталі вашої історії, – промовив він і показав срібний значок, без жодної назви агенції. На ньому була зображена тільки потужна кам’яна стіна, яка висить у повітрі над землею.

      Чон До пішов стежкою вниз. У здоровій руці він тримав пакет із кров’ю, друга висіла на перев’язі. Попереду йшов капітан, який розмовляв із дружиною другого помічника. Вони стояли біля купи цегли, і молодиця не плакала. Вона уважно подивилася на того сивого чоловіка, потім на Чона До, потім розвернулася до капітана, який злегка обійняв її, намагаючись