Байстрючка. Марія Хімич

середини, чи, бува, вода не закипає.

      – Мамо, не забивай мені баки! Кажи, як є! – пішла я в атаку.

      – Хочу цьогоріч посадити кілька саджанців – карликової вишні, жовтої черешні та, якщо знайду, айви, – мама залила чаїнки водою, що так і не встигла перетворитися на окріп.

      – Мамо, алло?! – кілька разів клацнула пальцями перед порожнім неньчиним поглядом. – Я не відступлюся! Хто він?

      – Назар Антонович Писька, – важко промовила мама, ніби роздирала склеєні ПВА стулки губ. – Він жив у містечку Д. Був на два роки молодший за мене…

      Вона вся зібгалася, і по її щоках струмочками талого снігу побігли сльози. Її всю землетрусом трусонуло гірке, давно стримуване ридання. Цього я аж ніяк не очікувала й заклякла, тому що ніколи не бачила, щоб мама плакала. Але зуміла швидко оговтатися й заспокійливо обійняти її.

      Мама не довго обливалася слізьми. Узяла себе в руки, закрутила всі внутрішні крани й промовила тріснутим голосом:

      – Почекай, я зараз.

      – Добре, – погодилася, хоч мене всю розпирала цікавість.

      Я сіла на табуретку й розвісила вуха: мама копирсалася у своїй шафі, це точно. Вона завжди нервувала, коли я чи Варварка намагалися навести свої порядки на полицях з її вбраннями, тобто елементарно поритися в материних бебехах у пошуках незвіданих скарбів.

      Мама повернулася й простягнула мені стару, зіпсовану часом чорно-білу фотокартку. З неї дивився на нас і легенько посміхався, схрестивши руки на грудях, симпатичний кремезний чолов’яга. Я була на нього досить-таки схожа.

      – Це твій батько, – сказала мама й поглянула на мене побитою собакою.

      – Нічого такий, доладний, – із захопленням мовила. – Одразу видно, що любив попоїсти.

      – Забирай собі, – зніяковіло сказала мама, ніби школярка, яка провинилася.

      – Клас, дякую, – узяла знімок і подумала, що непогано було б попросити у фотоательє відновити зображення, а мені – намалювати портрет батька…

      Мама зовсім заспокоїлася, споглядаючи моє радісне лице – я з усіх сил намагалася виглядати дитиною, якій нарешті купили двоколісний велосипед.

      – Мамо, чому ти раніше мені про нього нічого не говорила? – вирвалося в мене.

      – Бо це ганьба, – зрадницьки смикнулася нижня губа в неньки. – Нікому про це не розповідай, благаю…

      – Заспокойся, – легковажно кинула. – Якби не було цієї, як ти кажеш, ганьби, не було б мене. Невже ти жалкуєш про мою появу?

      – Ні, звичайно, – хмикнула вона: мале-дурне ще…

      – Розкажи мені все-все, – попросила я й почала пити чай, закушуючи булкою з варенням, адже маму завжди втішав мій добрий апетит.

      У принципі, вона небагато повідала нового, тому що Варварка була чудовим інформатором. Серед усього мене вразило те, що батько після мого народження відвідував маму лише раз, коли мені тільки-тільки виповнилося два рочки.

      – А ти тоді говорила мені, малечі, що ось це – твій тато? – поцікавилася з міркувань здорового егоїзму.

      – Не пам’ятаю, – чесно зізналася