Солоденьке на денці пирога. Алан Бредлі

відповіла я. – У каретному сараї стоїть старий «фантом».

      – І твій тато не править?

      – Ні.

      – Он як.

      Інспектор голубливо відклав ручку й записник, наче вони були зроблені з венеціанського скла.

      – Флавіє, – промовив він (і я не могла не зауважити, що до мене більше не звертаються «міс де Люс»), – я маю поставити тобі одне вкрай важливе запитання. Твоя відповідь матиме вирішальне значення, утямиш?

      Я згідливо хитнула.

      – Я знаю, що особисто ти повідомила про цю… оказію. Але хто знайшов тіло?

      Я гарячково думала. Якщо я скажу правду, чи зашкодить це татові? Цікаво, поліція вже знає, що я покликала Доґґера на городню грядку? Вочевидь, ні: інспектор щойно дізнався ім’я Доґґера, отже, цілком доречно припустити, що йому ще не влаштовували допиту. Але, коли вони це зроблять, що він бовкне? На чий захист він стане – на захист тата чи мене? Може, існує який-небудь новий тест, за яким можна достеменно побачити, чи була жертва ще жива, коли її відшукали?

      – Це я, – сказала одним духом, почуваючи себе маститим Коком Робіном.[29] – Я виявила тіло.

      – Як я й гадав, – виклав інспектор Г’ювітт.

      Запанувала обтяжлива мовчанка. Її порушила поява сержанта Вулмера, котрий вів мого тата.

      – Ми надибали на нього в каретному сараї, сер, – відзвітував сержант. – Він ховався в автомобілі.

      – Хто ви, сер? – вимогливо запитав тато. Він був розлючений, і на мить переді мною промайнув образ людини, якою він був колись. – Хто ви і чого вам треба в моїй домівці?

      – Я інспектор Г’ювітт, сер, – інспектор підвівся. – Дякую вам, сержанте Вулмер.

      Сержант подався на два кроки назад, до дверей і зник із поля зору.

      – Так от, – спитав тато, – у чому річ, інспекторе Г’ювітт?

      – Надзвичайна подія, сер. Серед вашої городини знайшли тіло.

      – Що ви маєте на думці, говорячи «тіло»? Мертве тіло?

      Інспектор Г’ювітт хитнув.

      – Так, сер, – підтвердив він.

      – Чиє воно? Я маю на увазі тіло.

      Зараз я усвідомила, що в тата немає синців, подряпин, порізів… жодних ушкоджень, принаймні вловних на око. І ще я помітила, що його обличчя сполотніло, за винятком вух, котрі залило густим багрянцем.

      І я також звернула увагу на те, що інспектор теж усе це спостеріг. Він не одразу відповів на татове питання, навмисне зволікаючи якийсь час.

      Тато повернувся в протилежний бік і попрямував крізь довгу арку до шафки зі спиртним, ковзаючи пальцями по поверхні усіх меблів, що підверталися йому під руку на шляху. Він наколотив собі джин із содовою й вихилив склянку енергійно й легко, аж можна було прийняти це за його звичку, а не принагідну річ, як я думала раніше.

      – Ми ще не встановили особу, полковнику де Люс. Узагалі кажучи, ми сподівалися на вашу допомогу.

      Від цих слів татове обличчя зблідло ще дужче, якщо це було можливо, і вуха аж обдало полум’ям.

      – Перепрошую,

29

Кок Робін – персонаж пісні, у якій розповідають про його вбивство та запитують, хто це зробив.