Морські пригоди «Зоряного мандрівника». Клайв Льюїс

та, скидається, залишився таким і досі. Більшість остров’ян живе на Дорні й на Аврі (так зветься третій острів). А на Феліматі лише пасуть овець.

      – Тоді, мабуть, обійдемо мис і висадимося на Дорні, – сказав Дриніан. – Що ж, доведеться сісти на гребку.

      – Шкода, що ми не підійдемо до Фелімату, – посумнішала Люсі. – А мені так кортіло побродити там босоніж по траві… Це одне з тих рідкісних місць, де самітність не крає, а радує.

      – Я б теж залюбки розходив ноги, – сказав Каспіан. – Знаєте що? А нехай нас відвезуть туди на шлюпці, ми пройдемо через острів на своїх власних, а «Зоряний мандрівник» підбере нас із того боку!

      Якби в Каспіана була хоча б половина того досвіду, який він набув під час дальнього плавання, то, швидше за все, він би утримався від такої пропозиції. Але на той момент і йому, й решті ця думка здалася досить-таки слушною.

      – Ой, давайте! – зраділа Люсі.

      – Ти з нами? – запитав Каспіан Юстаса, котрий саме вийшов на палубу, обережно несучи перед собою перев’язану руку.

      – Я ладен на все, що завгодно, тільки б швидше геть із цієї осоружної посудини!

      – Осоружної? – нахмурився Дриніан. – Що ви хочете цим сказати?

      – У цивілізованих країнах, таких як моя, – поважно сказав Юстас, – кораблі такі великі, що коли перебуваєш усередині, то навіть і не помічаєш, що ти в морі.

      – Але яка втіха від таких подорожей? – вразився Каспіан. – Краще вже взагалі сидіти у чотирьох стінах на березі вдома. Що ж, розпорядіться, аби спустили шлюпку, мілорде, – повернувся він до капітана.

      За кілька хвилин король Нарнії в супроводі Рипічипа, Едмунда, Люсі та Юстаса ступив на берег Фелімату. Шлюпка відчалила, а вони ну роздивлятися навсібіч. Вітрильник їм звідси видавався зовсім іграшковим.

      Люсі, як того й бажала, була босоніж, адже черевички її, як пам’ятаєте, пустилися на дно. Та так було навіть ліпше, бо під ногами слався м’який мох. Було надзвичайно приємно знову опинитися на березі й відчути напівзабуті запахи землі й трави. Земля, мов та палуба, начебто хиталася в них під ногами, але таке увижається кожному, хто сходить на берег після тривалого плавання. Тут було набагато тепліше, аніж на кораблі, а коли дорогою траплявся пісок, Люсі з насолодою тьопала по ньому босяка. На плечі в неї сидів Рипічип, умовити якого на це їй коштувало чималих зусиль. Спершу той уперто не бажав здаватися й мужньо плутався у всіх попід ногами.

      Десь у підхмар’ї заливався жайворон.

      Вони вибралися на досить-таки крутий, хоча й невисокий, пагорб і, звісно ж, озирнулися на «Зоряного мандрівника». Виблискуючи на сонці, неначе велетенський золотисто-зелений жук, він неквапно плив на веслах до північно-східного берега острова. Мандрівники перевалили через гребінь, і корабель зник з-перед очей.

      Тепер перед ними простягався острів Дорн. Від Фелімату його відділяла протока на око в милю завширшки. Позаду й лівіше Фелімату виднівся острів Авра, а на Дорні чітко виступали білі мури містечка Вузька Гавань.

      – Гей, гляньте! –