Морські пригоди «Зоряного мандрівника». Клайв Льюїс

з неї. У таких випадках за весла бралися всі – і матроси, і боцман, і сам капітан, окрім, хіба що, Рипічипа, чиї ніжки, тобто лапки, були для цього закороткі. Перед кожною лавою залишалося вільне місце, аби веслярі могли як слід упертися ногами. Зате посередині, глибиною до самого кіля, був провіантський відсік, доверху набитий усякою всячиною: мішками з борошном, барильцями з водою та пивом, бочками солонини, гладишками меду, бурдюками з вином, коробами яблук, горіхів, сиру, морських галет, ріпи та шинки; до стелі, тобто до внутрішнього боку палуби, були підвішені окости – висолені та закопчені свинячі стегна – та в’язанки цибулі, а ще гамаки, у яких спали спостережники після вахти. Каспіан повів усіх за собою, пробираючись уздовж лав. Люсі майже бігла, ледь встигаючи за ним, а Рипічипу взагалі доводилося перестрибувати з лави на лаву. Так вони дісталися дерев’яної перегородки з дверцятами посередині. Каспіан прочинив дверцята, і вони опинилися у приміщенні під кормовими каютами. Порівняно з останніми, воно було аж ніяк не затишним. Стеля нависала просто над головою, до того ж у цьому місці сходилися борти корабля, тож підлоги під ногами наче взагалі не було. Звичайно, тут були ілюмінатори із товстого скла, та їх ніколи не відчиняли, бо вони майже завжди перебували під водою. Тепер корабель трохи погойдувало, і в них по черзі з’являлися то чисте блакитне небо, то каламутна зелена вода.

      – Едмунде, ми з тобою розмістимося тут, – сказав Каспіан. – Ліжко ми віддамо помічникові капітана, а для себе почепимо койки з парусини.

      – Благаю вас, ваша величносте… – почав був Дриніан, та Каспіан нічого й чути не хотів.

      – Не сперечайся, друже, – перебив він Дриніана, – ми вже все давно вирішили. Ви з Ринсом (так звали старшого помічника) ведете корабель до мети і нерідко проводите на містку безсонні ночі, а ми тільки й знаємо, що базікати та пісні співати. Кому, як не вам, розташовуватися нагорі? А нам із королем Едмундом і тут буде нівроку. Стривайте, а як там наш неборак?

      Юстас, що лежав долілиць на своєму ліжку, побачивши їх, скривив від обурення неабияк позеленіле обличчя і запитав, коли ж нарешті вщухне ця буря.

      – Яка буря? – обурився Каспіан.

      Дриніан оглушливо зареготав.

      – Ви хотіли сказати шторм, благородний юначе? – виправив він. – Та хіба це шторм?! Кращої погоди морякові годі й бажати!

      – А це ще хто такий? – роздратовано спитав Юстас. – Нехай іде геть! У мене від його реготу аж вуха заклало!

      – Зачекай хвилинку, Юстасе, у мене для тебе є дещо таке, що нараз поставить тебе на ноги… – терпляче заспокоювала його Люсі.

      – Слухай, облиш мене, дай-но мені спокій, – простогнав Юстас, але все ж пригубив рідини з флакончика. – Фу, гидота! – одразу ж сплюнув він, хоча насправді запах із пляшечки йшов чудовий. Усі помітили, що обличчя його одразу ж зарожевіло. Схоже, йому справді полегшало: він відразу припинив скаржитися на шторм і головний біль і натомість рішуче зажадав, аби його негайно висадили на берег, де перш за все він збирається подати чи то ноту, чи то квоту британському