Морські пригоди «Зоряного мандрівника». Клайв Льюїс

такий великий, а сльози ллє гірше, ніж маленький, тільки через те, що штанці підмочив. А він ридав дедалі дужче й тільки повторював між схлипами:

      – Відпустіть мене, нікуди я з вами не пі-піду!.. З вами я вже досить набрався лиха!..

      – Відпустити? – здивувався Каспіан. – Хіба що знов у воду…

      Та не встиг він і плечима знизати, як Юстас підхопився, стрімголов кинувся до краю палуби й перехилився через фальшборт, неначе сподівався побачити просто над водою знайому раму від картини. А за нею – кімнату Люсі. Але попереду було лише безкрає пінне море, а над ним блідо-блакитне небо. Не можна нарікати йому на те, що в бідолахи зайшлося серце, але його мало не вивернуло навиворіт.

      – Гей, гей, Райнельфе! – покликав Каспіан одного з матросів. – Принеси-но їхнім величностям грогу. Після такого купання їм треба зігрітися як слід.

      Він недарма назвав Едмунда й Люсі «їх величностями» – вони, так само, як і Пітер зі Сьюзан, задовго до нього, ще у стародавні часи, справді були королями й королевами Нарнії. Слід зауважити, що час у Нарнії плине інакше, ніж у нас. Можна прожити в Нарнії хоч сотню років, а повернутися додому того самого дня і навіть тієї самої години, коли ви полишили рідні стіни. І навпаки: якщо потрапити до Нарнії, скажімо, за тиждень після попередньої подорожі, там може пробігти тисячоліття, а може й один день, а може і взагалі якась хвилинка. Цього ніколи не вгадаєш завчасно. Ось чому поява братів і сестер Певенсі в Нарнії вдруге стала для нарнійців таким самим дивом, як, наприклад, коли б до Британії, згідно з пророцтвом, повернувся легендарний король Артур. Інколи здається, що чим скоріше те трапилося б, то краще.

      Тим часом Райнельф повернувся з чотирма срібними келихами і великим пузатим глеком, що парував травами та вином. Справді, то було саме те, що треба: з першого ж ковтка Люсі та Едмунд відчули, як рятівне тепло розливається по всьому тілу до самісіньких п’ят. А от Юстас лише сьорбнув морського напою, як одразу скривився, сплюнув та заходився рюмсати ще дужче, мовляв, йому й без того недобре й краще б йому принесли якогось споживного вітамінізованого консервованого соку, а ще краще – скоріш висадили б на берег на наступній же зупинці.

      – Твій приятель, наш брате, як бачу, бувалий мореплавець, – з усмішкою мовив Каспіан Едмундові у вухо.

      Вочевидь він хотів щось додати, та не встиг, бо Юстас знов зарепетував:

      – Ой! Тьху! Що це таке? Заберіть звідси цю мерзоту!

      Утім, цього разу привід для вереску в нього й справді був. Із кормової каюти з’явилося та попрямувало просто до них доволі незвичне створіння. На перший погляд його можна було назвати мишею. А втім, так воно й було. Проте та миша – чи, краще сказати, миш! – пересувалася на задніх лапах, а зростом була хіба що не до попереку дорослій людині. На голові, трохи нижче вух, красувалася хоч і вузенька, але сліпучо-золота стрічка, з якої стирчало довге малинове перо. Шерстка миші була дуже темного, майже чорного, кольору, і на її тлі стрічка з пером мала надзвичайний вигляд.