Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

наша Земля стоїть на місці, а не падає крізь галактику?

      – Я справді зараз розмовляю з Оскаром Шеллом? Може, прибульці вкрали його мозок для дослідів?

      – Ми ж не віримо в прибульців! Тато сказав:

      – Земля падає крізь галактику, і ти це добре знаєш, друже. Вона постійно падає у напрямку Сонця. У цьому вся суть руху по орбіті.

      Тоді я запитав:

      – Звичайно, я це знаю, але звідки береться гравітація? Тато здивувався:

      – Як це – звідки береться гравітація?

      – Яка цьому причина?

      – А хіба на все мають бути причини?

      – Ні, звичайно.

      – Це було риторичне запитання.

      – Що це означає?

      – Це означає, що я поставив його не для того, щоб почути відповідь, а для того, щоб підкреслити зміст своїх слів.

      – Який зміст?

      – Що не на все мають бути якісь причини.

      – Але якщо немає жодних причин, то для чого тоді взагалі існує Всесвіт?

      – Бо так складаються обставини.

      – Тоді чому я твій син?

      – Бо ми з мамою кохалися, і тоді моя сперма запліднила її яйцеклітину.

      – Мене зараз знудить!

      – А я ще вважав тебе дорослим!

      – Тату, я просто не розумію, для чого ми існуємо. Не як саме, а для чого?

      Я спостерігав, як блискавично снували думки в його голові, а тоді тато відповів:

      – Ми існуємо, тому що існуємо. Так треба.

      – Що за?…

      – Ми можемо скільки завгодно уявляти собі інші далекі галактики, проте ми існуємо саме у цій.

      Я розумів, що він хотів цим сказати, і не сперечався з ним, хоч і не зовсім погоджувався із його думкою. Тільки через те, що ти атеїст, не означає, що ти б не хотів знати, для чого існують речі навколо тебе. Я ввімкнув свій короткохвильовий приймач і з татовою допомогою спромігся натрапити на трансляцію грецькою мовою – звучало дуже мелодійно. Ми не могли зрозуміти, про що говорять, а просто лежали, дивилися на флуоресцентні сузір’я на стелі та слухали.

      – Твій дідусь говорив грецькою.

      – Ти хотів сказати, говорить грецькою.

      – Так, говорить, тільки вже не тут.

      – А може, це саме його голос ми зараз слухаємо?

      Газета вкривала нас, наче ковдра. На останній сторінці було фото тенісиста, який, мабуть, щойно виграв якийсь турнір, проте я так і не міг зрозуміти, сумним він був на цьому фото чи веселим.

      – Тату?

      – Що?

      – Розкажи мені якусь історію.

      – Добре.

      – Тільки цікаву.

      – Тобто не таку, як зазвичай?

      – Так.

      Я підсунувся неймовірно близько до нього, так що майже ткнувся носом йому в пахву.

      – І ти мене не перебиватимеш?

      – Я постараюсь.

      – Бо так мені важче розповідати.

      – А ще тому, що це дратує.

      – Так, це дратує.

      Понад усе я любив ці хвилини перед початком розповіді.

      – Колись давно у Нью-Йорку був Шостий округ.

      – Що таке округ?

      – Хіба я не просив тебе не перебивати?

      – Я