Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

наукою; зовсім ні. Просто тепер я вірю, що все набагато складніше. В усякому разі, ми ж не насправді збираємося його ховати.

      Хоча я й намагався не зважати на це, мене дратувало, що бабуся повсякчас намагалася до мене торкнутися, тож я виліз на переднє сидіння і почав штрикати водія, щоб він нарешті звернув на мене увагу.

      – Яка. Твоя. Функція, – запитав я його голосом Стівена Гокінга.

      – Щоооо?

      – Він хоче знати, як вас звуть, – пояснила бабуся. Водій простягнув мені свою візитку.

ДЖЕРАЛЬД ТОМПСОН«Сонячний лімузин»обслуговую всі округи Нью-Йорка тел. [phone]

      У відповідь я дав йому свою візитку і сказав:

      – Вітаю. Джеральде. Я. Оскар.

      Він запитав, чому я так розмовляю, на що я відповів:

      – Центральний Оскарів процесор – це штучна нейронна мережа. Комп’ютер у процесі навчання. Що більше знайомств він заводить, то більше навчається.

      Джеральд сказав: «О», а потім додав: «Кей». Я не міг зрозуміти, подобаюсь я йому чи ні, тому сказав:

      – Ваші окуляри тягнуть на сто доларів. Він відповів:

      – Взагалі-то вони коштують сто сімдесят п’ять.

      – Ви багато лайливих слів знаєте?

      – Деякі знаю.

      – А мені не дозволяють лаятися.

      – Непруха.

      – Що таке «непруха»?

      – Те саме, що й «халепа».

      – А ви знаєте, що таке «гамнюк»?

      – А це хіба не лайливе слово?

      – Ні, якщо казати його навпаки – кюнмаг.

      – Он воно що.

      ·!кюмнаг, упуд в енем йуліцоП.

      Джеральд похитав головою і засміявся, але якось незлобиво.

      – Мені не можна навіть казати «полизати», хіба що я маю на увазі льодяник чи морозиво. Класні рукавиці для водіння.

      – Дякую.

      Я ще трохи подумав і додав:

      – Між іншим, якщо вигадати страшенно довгі лімузини, то водії взагалі б не знадобилися. Люди сідали б у машину, проходили по салону і виходили б через передні двері, опиняючись одразу там, куди хотіли приїхати. У нашому випадку передні двері були б на цвинтарі.

      – А я зараз із задоволенням подивився б якийсь матч… Я поплескав його по плечу і сказав:

      – Якщо ви пошукаєте у словнику слово «кумедний», то побачите біля нього своє фото!

      На задньому сидінні мама щось стискала всередині своєї сумки. Я помітив, як напружились її м’язи. Бабуся в’язала білі рукавички, отже, для мене, хоча на вулиці було ще досить тепло. Я хотів запитати маму, що саме вона там стискала і навіщо. Пам’ятаю, як тоді мені спало на думку, що навіть якби я помирав від переохолодження, я ніколи, ні за які багатства світу не надів би ті білі рукавички.

      – Як уже на те пішло, – сказав я Джеральду, – якщо зробити неймовірно довгий лімузин, заднє сидіння якого було б у вагіні твоєї мами, а переднє – на твоїй могилі, то це був би лімузин, довгий, як життя.

      Джеральд відповів:

      – У принципі ти маєш рацію, але якби всі так жили, то люди б ніколи не перетиналися