Біла принцеса. Філіппа Ґреґорі

була поганою для цього сезону, надто сонячною, надто ясною, надто спекотною вдень і вологою вночі, тому ніхто не міг заснути. Ніхто, крім мене. Хоч сновидіння й замучили мене, я ще не можу відмовитися від сну. Я провалююсь у темряву щоночі, й мені сниться, що усміхнений Ричард приходить до мене; він каже, що переміг у битві й тепер ми одружимося; він тримає мене за руки, коли я заперечую, що люди сказали мені: переміг Генрих; а він цілує мене й називає дурненькою, дурненькою й коханою. Я прокидаюся з вірою, що так було насправді, а тоді мене опановує усвідомлення істини, коли я дивлюся на стіни найкращої спальні другої категорії, на Сесилію, яка ділить зі мною ліжко, й пригадую, що мій коханий помер і лежить, неживий і холодний, у невідомій могилі, а його країна знемагає від спеки.

      Моя покоївка Дженні, яка походить із родини купців у Сіті, розповіла про жахливу хворобу, на яку хворіють люди в перенаселених будинках міста. Вона розповіла, що двоє підмайстрів її батька захворіли й померли.

      – Чума? – запитала я, відступивши від неї на крок.

      Від цієї хвороби нема порятунку, і я подумала, що вона могла принести її з собою, а гарячий, просякнутий чумою вітер обвіє нею мене й мою родину.

      – Це гірше, ніж чума, – відповіла вона. – Вона не схожа на жодну з досі відомих хвороб. Віл, перший підмайстер, сказав за сніданком, що йому холодно і що все тіло йому болить, так ніби він усю ніч фехтував дерев’яною шпагою. Батько сказав, щоб хлопець повернувся в ліжко, а тоді він почав пітніти; його сорочка просякла потом, піт стікав із нього струмками. Коли моя мати принесла йому кухоль елю, він сказав, що весь горить і не може остигнути. Він захотів спати, а як заснув, уже не прокинувся. Йому було тільки вісімнадцять років. Згорів за півдня!

      – А як його шкіра? – запитала я. – Нариви на ній були?

      – Ні наривів, ні висипу, – заперечила вона. – Як я вже сказала – це не чума. Це якась нова хвороба. Вони називають її пітною хворобою, це нова чума, яку приніс нам король Генрих. Усі кажуть, що його правління почалося зі смерті й не триватиме довго. Смерть нерозлучна з ним. Ми всі помремо через його пиху. Кажуть, він прийшов із потом і муситиме тяжко трудитися, щоб утриматися на троні. Це хвороба Тюдорів, він приніс її із собою. Він проклятий, усі так кажуть. Уже осінь, але спека стоїть, як посеред літа, й ми всі захлинемося від поту й помремо.

      – Ти можеш іти додому, – нервово сказала я Дженні. – І залишайся вдома, поки не впевнишся, що з тобою все гаразд і ніхто у твоїй родині не захворів. Моя мати не захоче тримати тебе на службі, якщо у тебе вдома хворітимуть люди. Не повертайся до палацу доти, доки біля тебе не буде хвороб. Іди додому, не зустрічаючись ані з моїми сестрами, ані з дітьми Воріків.

      – Але зі мною все гаразд! – запротестувала вона. – І це дуже швидка хвороба. Якщо я її підхоплю, то помру, навіть не встигну повідомити вас про це. Доки я зможу ходити до палацу від свого дому, зі мною нічого не буде.

      – Іди додому, – скомандувала я. – Я пошлю по тебе, коли ти знову зможеш прийти.

      Мені