Мiстер Мерседес. Стівен Кінг

й є. Сучий син, який вбив тих людей, коли вже йшов геть, мабуть, викинув до першого-ліпшого риштака той ключ, який вона залишила в замку запалювання. Той, який вона нам показувала, то запасний.

      Це потребувало з’ясування. Коли чуєш стукіт копит, не думаєш про зебру.

20

      Хтось його делікатно термосить, як ото роблять, коли будять того, хто міцно спить. І Ходжес усвідомлює – він дійсно майже заснув. Або загіпнотизував себе спогадами.

      Це Елейн, метрдотелька «ДеМазіо», і дивиться вона на нього стурбовано.

      – Детективе Ходжес? З вами все гаразд?

      – Нормально. Але тепер я просто Ходжес, Елейн. Я вже на пенсії.

      Він бачить стурбованість у її очах, і дещо більше. Дещо гірше. Він залишився єдиним клієнтом у ресторані. Він помічає офіціантів, що стоять купкою біля дверей у кухню, і раптом бачить себе таким, яким його, мабуть, побачили вони і Елейн – старим дідом, який надовго засидівся тут після того, як його компаньйон (і всі інші) пішов. Старий, отяжілий дядько, який обсмоктував виделку, наче дитина льодяник, а потім просто вдивлявся крізь вікно.

      «Вони загадуються, чи не від’їжджаю я до королівства Деменції на Альцгаймер-експресі», – думає він.

      Він дарує усмішку Елейн – свою найкозирнішу, широку і чарівливу:

      – Ми з Пітом теревенили про старі справи. Я тут розмірковував про одну з них. Типу відтворював її подумки. Перепрошую. Я вже вимітаюсь.

      Але коли він підводиться, його хитає, він б’ється об стіл, звалюючи напівповну склянку з водою. Елейн хапає його за плече, щоб утримати, стривожена ще дужче, ніж перед тим.

      – Детективе… містере Ходжес, ви спроможні повести машину?

      – Звісно, – каже він, але занадто палко. Шпильки і голки роблять спринтерські спурти від щиколоток йому до промежини, а потім знову назад до щиколоток. – Випив всього дві склянки пива. Решту допив Піт. У мене трохи затерпли ноги, ото й усе.

      – О. А зараз вам уже покращало?

      – Нормально, – каже він, і ногам дійсно стає краще. Слава Богу. Він пригадує, що десь читав, що літнім людям, особливо літнім людям із зайвою вагою, не можна довго сидіти. Під коліном може утворитися тромб. Встаєш, а той тромб робить свій смертельний спурт вгору, просто в серце, а там уже й «янголе, янголе, ми падаємо».

      Вона йде разом із ним до дверей. Ходжес усвідомлює, що він зараз думає про ту приватну сиділку, чиєю роботою було наглядати за матір’ю місіс Т. Як там було в неї прізвище? Гарріс? Ні, Гарріс – то доморядниця. У сиділки прізвище було Ґрін. Коли місіс Вортон бажалося пройти до вітальні або відвідати сортир, чи ескортувала її місіс Ґрін отаким чином, як оце зараз його ескортує Елейн? Звісно, саме так вона й робила.

      – Елейн, зі мною все гаразд, – каже він. – Правда. Розум тверезий. Тіло в балансі. – Він простягає руки, щоб це показати.

      – Добре, – мовить вона. – Приходьте до нас знову й не змушуйте нас надто довго чекати наступного разу.

      – Моя обіцянка.

      Виступаючи на яскраве сонячне світло,