Нотатки про Шерлока Голмса. Артур Конан Дойл

Тепер і я хочу трохи потішитися. Не кажіть йому про Срібного. Але це все, безумовно, ніщо порівняно з головним запитанням: хто вбив Джона Стрейкера? Ось тому ми з вами й повертаємося до Лондона вечірнім поїздом.

      Слова мого друга вразили мене як грім серед ясного неба. З якої причини він вирішив припинити так успішно розпочату справу? Я був настільки приголомшений, що не промовив жодного слова аж до будинку Стрейкера.

      Полковник та інспектор чекали на нас у вітальні.

      – Ми з доктором Ватсоном повертаємося до столиці сьогодні вечірнім експресом, – із порога заявив Голмс.

      Від здивування очі інспектора округлились, а полковник лише зневажливо скривив рота.

      – Отже, ви зрозуміли, що знайти вбивцю нещасного Стрейкера вам не вдасться?

      Голмс непевно стенув плечима.

      – Тут є деякі труднощі, – сказав він. – Але я схильний думати, що у вівторок ваш кінь вийде на іподром. У вас є фотографія містера Стрейкера?

      Інспектор витяг із кишені картку й передав її Голмсові.

      – Любий Грегорі, ви вгадуєте мої бажання. Якщо дозволите, я залишу вас на хвилину, мені конче треба поставити одне запитання служниці.

      – Мушу сказати, що я розчарований у нашому помічникові, – вимовив полковник Росс, провівши Голмса поглядом. – Як на мене, то з його приїздом ми не просунулись ані на крок.

      – Проте я впевнений, що ваш кінь братиме участь у забігу, – зазначив я.

      – Це його думка, – знизав плечима полковник. – Мені було б спокійніше, якби кінь стояв у своєму стійлі.

      У цей час Голмс знов увійшов до кімнати.

      – Що ж, джентльмени, – бадьоро вигукнув він, – тепер я готовий їхати!

      Коли ми вже влаштувалися в екіпажі, один із працівників стайні відчинив нам ворота. Голмс раптово перехилився через борт і торкнув конюха за рукав.

      – У вас у загоні декілька овець, – сказав він. – Хто їх доглядає?

      – Я, сер.

      – Останнім часом із ними не відбувалося нічого дивного?

      – Нічого такого, сер. Щоправда, троє почали кульгати.

      Ця відповідь кинула Голмса в захват. Він потер руки.

      – Дивно, Ватсоне, успіх сам іде до наших рук! – шепнув він мені й додав: – Грегорі, раджу вам звернути увагу на цю незвичну епідемію. Їдьмо!

      Вираз обличчя полковника Росса став іще більш скептичним, але порада мого друга дуже зацікавила інспектора.

      – Ви гадаєте, це важливо? – запитав Грегорі.

      – Надзвичайно. І ще хочу звернути вашу увагу на поведінку собаки в ніч злочину.

      – Але пес поводився як завжди.

      – Ось це й дивно, – зазначив Шерлок Голмс.

      Чотири дні по тому ми з Голмсом вирушили до Вінчестера, щоб подивитись кінні перегони на Кубок Вессексу. Полковник Росс зустрів нас біля вокзалу. Він посадовив нас у свій екіпаж і повіз на заміський іподром. Упродовж усієї подорожі полковник тримався дуже холодно.

      – Про мого коня й досі немає ніяких звісток, – нарешті процідив він.

      – Скажіть,