Название | Жерміналь |
---|---|
Автор произведения | Еміль Золя |
Жанр | Классическая проза |
Серия | |
Издательство | Классическая проза |
Год выпуска | 1885 |
isbn | 978-966-03-3980-4 |
На цю хвилину Мук саме навернувся до стайні. Це був присадкуватий, лисий, підтоптаний чоловік років на п’ятдесят, дуже гладкий, що трапляється не часто серед старих шахтарів. Відколи його настановили конюхом, йому так припав до смаку тютюн, що він жував його цілісінький день, аж кров з чорних ясен просочувалася. Побачивши чужих біля дочки, він розсердився.
– І чого це ви тут усі вештаєтеся? Геть звідси, щоб і духу вашого не було! Шльондри! Як ви смієте сюди принаджувати хлопців?.. Як ви смієте свої паскудства на моїй соломі робити?
Мукетті ці слова здалися дуже смішні, і вона аж за боки схопилась; Етьєна вони неприємно вразили, і він вийшов із стайні, а Катріна тільки привітно всміхнулася йому й пішла за ним слідом. Повертаючись утрьох до великої зали, вони зустріли Бебера й Жанлена, що теж простували з валкою вагонеток до шахтового колодязя й зупинилися, чекаючи, щоб скінчилося маневрування клітей. Катріна підійшла до їхнього коня й почала його гладити та розповідати про нього Етьєнові. Це була Батай, найстарша в шахті коняка, білої масті; вона вже десять років живе під землею, десять років спить у своєму постійному закутку в стайні, – відколи її сюди спустили, вона не бачила денного світла.
Ця гладка, добряча тварина, з чистою лискучою шерстю жила тут, здавалося, спокійним життям мудреця, далекого від земних турбот та злигоднів. Серед віковічної темряви вона стала дуже кмітлива. Кінець кінцем тварина так добре вивчила свою щоденну дорогу, що сама відчиняла головою вентиляційні двері й нахилялася там, де склепіння нависало занадто низько. Вона також навчилася, мабуть, рахувати ті переходи, що їй доводилося їх робити, бо, повернувшись певну кількість разів від шахтового колодязя до похилого штреку, рішуче опиналася й ні за що в світі не хотіла більше працювати, – отже, доводилося вести її назад до стайні. Але надходила старість, і конячі очі її часом обгортав якийсь смуток. Може, в голові її снувалися неясні спогади про млин біля Марш’єнна, де вона народилася, про той млин на березі Скарпи[4], де зелені дерева коливали своїм віттям на вітрі. Там, над головою, просто в повітрі, палала якась величезна лампа, але пригадати, яка вона, коняка добре не могла. Вона стояла похнюплена на своїх розбитих старих ногах, марно силкуючись згадати, яке то воно, те сонце.
Тим часом у шахтовому колодязі тривала підготовка; сигнальний молот ударив чотири рази: у шахту спускали нового
4