Жерміналь. Еміль Золя

люблю, щоб до шахти набирали різних приблуд з битого шляху… Будь ласка, щоб цього більше не було.

      Він не хотів слухати жодних пояснень про наглу потребу замістити померлу робітницю, про бажання Компанії замінити жінок-відкатниць чоловіками і почав оглядати склепіння штольні; тим часом шахтарі взялися знову до роботи:

      – Слухайте, Мае, – скрикнув він раптом. – По якому це ви робите? Смієтеся, чи що? Та ви ж усі тут зостанетесь, на цьому місці, бодай вас!

      – Ого, воно ще міцне, – спокійно відповів робітник.

      – Що? Міцне?.. Земля он як осіла, а у вас підпірки більш як за два метри одна від одної… Дерева вам шкода, чи що? Ет, усі ви однакові, волієте головами накласти, аби тільки кайла з руки не випустити та не кріпити!.. Прошу негайно поставити брусів удвоє більше та як слід підперти!

      Шахтарі почали відмагатися й заперечувати, що вони самі більше дбають про свою безпеку; Негрель розлютився.

      – Ет, годі! Коли вам розчавить голови, то хіба це на вас окошиться? Ще б пак! Вам що? А ось Компанії доведеться виплачувати вам чи вашим жінкам пенсії, допомоги… Кажу вам, ви в мене всі як на долоні! За те, щоб видобути на день дві зайві вагонетки, ви ладні віддати власну шкуру.

      Гнів уже брав за серце Мае, але він відповідав ще спокійно:

      – Якби нам платили досить, ми й кріпили б краще.

      Інженер знизав плечима й нічого не сказав. Він пройшов усю штольню і гукнув уже знизу:

      – Маєте ще годину, беріться хутко до діла, попереджаю – з вас три франки штрафу.

      Шахтарі щось сердито пробурмотіли, їх стримувала лише ієрархічна сила та майже військова дисципліна, що примушувала всіх, починаючи від підручного шахтаря і кінчаючи головним наглядачем, коритися один одному. Шаваль з Леваком люто стиснули кулаки; Мае вгамував їх поглядом, а Захарі тільки недбало знизав плечима. Але найбільше, здається, схвилювався Етьєн. Відколи він опинився на дні цього пекла, мовчазне обурення почало потроху зростати в ньому. Він дивився на Катріну; та стояла, покірно зігнувшись. Невже можливо, щоб людина, вкорочуючи собі віку цією каторжною роботою, серед цієї вічної темряви, не заробляла собі навіть на свій хліб щоденний і все терпіла?

      Тим часом Негрель з Дансаром, що раз у раз схвально кивав головою, подалися далі. Аж ось вони загомоніли голосніше. Вони спинилися й почали оглядати підпірки галереї на десять метрів нижче від того місця, де працювали вибійники.

      – Чи ж не казав я вам, що їм усе дарма! – кричав інженер. – А ви самі в бісового батька як наглядаєте!

      – Наглядаю, наглядаю, – пролопотів головний штейгер. – Аж язик болить – товчеш, товчеш їм усе те саме, а їм як горох об стіну.

      – Мае! Мае! – сердито покликав Негрель.

      Усі спустилися. Він провадив далі:

      – Ну, гляньте самі, чи ж воно держиться?.. Усе абияк, прихватком! Добра мені робота! Он як підпірки порозсувались. Казна-що! Тепер я розумію, чому нам так дорого коштує ремонт. Аби продержалося, доки ви відповідаєте, а там байдуже! Так? Так? Хай завалиться все, Компанія за все заплатить! А Компанії