Кривава осінь у місті Лева. Олександр Шевченко

жіночка засміялася. – А ви у крісло сядьте, ось так. – Примовляючи це, секретарка поставила тацю на розкішний стіл шефа, а сама плюхнулася в крісло біля Ніни.

      – Пригощайтеся. Кава гарна. З поверненням Олега… тобто шефа, хотіла я сказати, ми нарешті перестали пити ту розчинну гидоту.

      – Вибачте, – до Ніни, хоч дещо із запізненням, дійшло, що вони не познайомилися, – а як вас звуть?

      – Рада Петрик. А ви – Ніна, так?

      – Ніна Малишко. І давай на «ти».

      – Залюбки. Сама не люблю отих китайських церемоній. Я тільки до шефа звертаюся по батькові – удаю, що то від великої поваги, а він робить вигляд, що вірить у це. – Рада засміялася. Ніна теж – усі її хвилювання вже випарувалися без сліду. Вона взяла в руки філіжанку з кавою, ковтнула.

      – По-талліннськи? – здивувалася вголос. – 3 молочним лікером?.. Як ти здогадалася?

      – А це не я. – Рада й собі з насолодою відпила. – Це Олег Миколайович, ще й на світ не займалося, зболили пляшку лікеру сюди притягнути і мене детально проінструктувати, щоби, не приведи боже, не пробувала тебе чаєм напоїти.

      Ніна знітилася.

      – Ой, ну навіщо він… для чого ці реверанси?

      – Бо ти йому сподобалась, ось для чого, – відверто сказала Рада і, знизавши плечима, додала: – У нього багато вад, але чеснот більше. І якщо хтось йому до серця припав, він ту людину на руках носитиме. Так що не дивуйся.

      Не знаючи, що на це відповісти, Ніна якусь мить мовчала.

      – А робота моя де? – нарешті мовила вона, вирішивши перевести розмову в ділове русло. – Ну, папери там, звіти… може, я б щось встигла переглянути, доки Олег… Миколайович повернеться?

      – Тобі що, пече? – неабияк здивувалась Рада цьому ентузіазму. – Я в ті папери й тоді не лазила, а зараз тим більше не хочу. Ними Борис займався, шефів помічник. Щось таке там накрутив… уже година чи й дві тобі ролі не зіграють. А коли повернеться Олег Миколайович, він і сам не знає, тому розслабся і відпочивай. Як бос прийде, то сам тобі документи покаже.

      – Давно тут працюєш, Радо?

      Секретарка наморщила лоба.

      – Дай подумати. Стільки не живуть… Сім років.

      – Це стільки існує агенція?

      – Так, але «існує» – надто голосно сказано. Животіємо помаленьку. Принаймні, досі так було.

      Ніна фиркнула, обвівши кабінет поглядом.

      – Стіл з мореного дуба ціною в пів моєї хати, крісла ці, ноутбук новенький… Хотіла б я так животіти.

      – А ти спостережлива. Що ж, тим краще. Це Олег лиск наводить на заморські гроші. Ми без нього тут й мишам на хліб не заробляли, не те що собі… Добре ще, що був інший підробіток… Ти тільки не лякайся, бо ще подумаєш зле. Якщо він тебе взяв, значить, справи підуть. У нього нюх на це, точно тобі кажу. Відтоді як він із ментури пішов на вільні хліби і аж доки в Англію поїхав, тут таки прикольно було.

      – Із менгури? – повторила спантеличена Ніна. – А я гадала, він за фахом філолог.

      – Еге ж, саме так він усім і говорить. Власне, так воно і є, тільки